Епілог

Кімната 317 того вечора виглядала трохи не своєю.

Порожні полиці, зняті з стін листівки, акуратно складені в стопки книжки. Навіть гірлянда, що весь рік висіла над вікном, тепер була змотана в тугий клубок і лежала на столі, як втомлена змійка, що склала повноваження.

Лише одне залишалося таким самим, як у перший день: наше підвіконня.

Ми з Мією сиділи на ньому вдвох, притулившись спинами до стіни, ноги звисали вниз, торкаючись холодного батарейного металу. За вікном літній Київ робив вигляд, що не втомився, — десь далеко гули машини, над сусіднім будинком миготіли телевежі, а між ними пробивалися поодинокі зорі.

— Дивно, — каже Мія, сьорбаючи чай із горнятка з облізлим принтом кота. — Нібито стільки разів збиралися додому на канікули, а зараз відчуття, що закриваємо не семестр, а цілу епоху.

— Може, так і є, — кажу. — Епоха “дев’ятнадцять і трохи дурні”.

— Говори за себе, — пирхає вона. — Я вже офіційно на рівні “двадцять і дуже втомлена, але з досвідом”.

Ми усміхаємося. Усередині — теж дивно: трошки сумно, трошки полегшено і дуже тепло. Мієні синці давно зійшли, лишилися тільки тонкі білі шрами на коліні й щось невидиме — те, що змінило її погляд. Він став дорослішим. Спокійнішим. Менше захисту у вигляді сарказму, більше мовчазної рішучості.

— Ти досі думаюєш про нього? — обережно питаю.

— Про кого, про Марка? — зображує вона здивування.

— Дуже смішно, — кривлюсь. — Про Віталіка.

Мія на секунду затихає, дивиться у вікно.

— Рідше, ніж раніше, — каже. — Уже не як про “ось того, з ким усе могло бути інакше”, а як про “того, з ким я нарешті зрозуміла, чого не хочу”. Це прогрес, правда?

— Це прям диплом, — серйозно відповідаю. — “Почесний сертифікат про завершення курсу токсичних стосунків”.

Вона сміється, і в цьому сміху вперше немає гіркоти.

Ми трохи мовчимо. Потім Мія хитро зиркає на мене:

— Ну добре, тепер твоя черга. Розкажи мені ще раз, як там твій аспірант-рицар.

— Ти вже чула цю історію дванадцять разів, — стогну.

— Тринадцятий буде щасливим, — не відстає вона. — Давай. У мене, між іншим, терапевтичний ефект від ваших любовних поворотів. Типу “якщо у Лади вийшло не втекти, може, й у мене колись вийде”.

Я ховаю посмішку в чашці з чаєм. Але всередині щось розквітає. Я ловлю себе на тому, що говорити про Марка більше не страшно.

— Знаєш, — кажу повільно, — раніше я думала, що кохання — це коли тебе вибирають. І ти така: “оу, нічого собі, мене обрали, я тепер обрана картка в колоді”. А з ним усе по-іншому. Він не робить з мене “центром всесвіту”. Він весь час ніби нагадує: “Ти — це ти. І з тобою окей і до мене, і зі мною, і навіть якщо я десь загублюсь”.

— О, — Мія притулюється плечем ближче. — То він не рятівник, а компаньйон.

— Саме так, — усміхаюся. — Раніше мені здавалося, що кохання має “виправити” мене: схуднути, стати спокійнішою, не кричати, не плакати, не драматизувати. А Марк якось дуже спокійно прийняв усі мої “я ненормальна, можу влаштовувати істерики і грубо жартувати”.
І більше того — каже, що йому зі мною такою… добре.

— Фантастика, — протягує Мія. — Чоловік, який не хоче “перевиховувати”. Треба пам’ятник ставити.

— Рано, — кажу. — Спочатку подивимося, як він переживе літо в режимі “на відстані”.

Мія сміється, але потім зазирає мені в обличчя уважніше:

— А ти сама себе, Ладо, як відчуваєш зараз?

Я задумуюся. Колись на це питання я б відповіла жартом про “погану версію Wi-Fi: то є, то немає”. Тепер — ні.

— Більше цілісною, — кажу тихо. — Не тому, що з’явився він. А тому, що з усіма цими історіями — твоєю, лікарнею, мостом, моїми паніками і нашими розмовами — я раптом зрозуміла: якщо й намагатися бути чиєюсь героїнею, то спочатку своєю.
Раніше я завжди була “комфортною фігуркою”: підставити плече, вислухати, пожартувати, зробити презентацію, полагодити кран… А свої потреби — десь на потім.
А зараз… я вперше не хочу відсовувати себе в куток.

— Я це бачу, — тихо каже Мія.

— Марк, звісно, до цього долучився, — продовжую. — Він ні разу не просив мене “пожертвувати собою заради нього”. Навпаки, щоразу, коли я починала включати режим “я витримаю все, аби тобі було добре”, він зупиняв і казав: “Гей, ми тут обоє важливі”.
І це, мабуть, найбільший подарунок, який можна було зробити моїй голові.

— Я за вас дуже рада, — каже вона щиро. — І трохи заздрю. Але так, по-доброму.

— Ти ще мене переженеш, — відмахуюсь. — Ти ж уже цілі лекції видаєш про “я більше не хочу бути з тим, хто…” і далі по списку.

Мія посміхається, але тут же її погляд стає трохи… далеким.

— Ну, якщо ми вже про майбутнє, — вона робить ковток чаю, — що ти плануєш робити після канікул?

— Жити, — кажу. — Повертатися. І вчитися, і зустрічатися з вами, і не тікати від людини, яку кохаю. Хочу більше робити того, що справді моє: дизайн, проєкти…
І, можливо, менше — того, що роблю лише “бо так треба”.

— Амбітно, — киває вона. — Береш високо.

— А ти? — питаю. — Які у Мії “плани на глобальне переосмислення”?

Вона стискає горнятко пальцями, наче гріється об нього сильніше, ніж треба.

— Я… — починає, потім усміхається куточком губ. — Я хочу знайти свій шлях. По-справжньому. Не “по інерції, бо колись обрала факультет”, не “бо всі так роблять”.
Може, перевестися на іншу спеціальність. Або нарешті піти на ту художню програму, на яку давно дивлюсь.
Може, волонтерити у галереї. Або поїхати на якийсь короткий курс.
Хочу спробувати щось нове. Там, де я не “чиясь дівчина” і не “та, хто мало не стала мамою”, а просто Мія.

Її голос звучить рівно, але я чую в ньому ту саму сталь, якої не було рік тому. Не показну, а тиху, внутрішню.

— Звучить, як дуже правильний план, — кажу.

— Я ще сама не до кінця розумію, що робитиму, — чесно додає вона. — Але одне знаю точно: я більше не хочу погоджуватися на життя, яке мені тісне.
Хоч раз хочу обрати не “менше зло”, а щось, що справді для мене.