21. Ніжність

Автоматичні сходинки ескалатора повільно тягнуть униз до потягів метро, я тримаюся лівою рукою за холодний поручень і намагаюся просто дихати:
“Вдих — я щойно зізналася й не померла. Видих — це не сон”.

Марк стає справа від мене, трохи вище. Я відчуваю на потилиці його погляд — такий уважний, що наче фізично від нього теплішає.

Потік людей позаду стає щільнішим, хтось нервово переминається, десь зверху лунає сухе “перепрошую, можна пройти?”. Цей тон я знаю: люди, які поспішають так, ніби їхній потяг — останній у житті, а потім усе одно стоять на пероні й дивляться в телефон.

Марк кидає короткий погляд угору, на голос, потім — на мене. І робить те, що він робить найкраще: тихо, без зайвих слів, просто змінює позицію.

Він обходить мене по правому боку — швидко, але м’яко, нікого не зачепивши. Робить півкроку вперед і стає на сходинку нижче, уже обличчям до мене, злегка розвернувшись корпусом угору. Тепер я — на сходинку вище, і дивлюся на нього зверху вниз, а він — знизу вгору.

Лівою рукою він тягнеться вгору й накриває мою праву. Його долоня лягає зверху легко, але дуже впевнено — не стискає, не хапає, просто тримає, ніби між мною й усіма цими “перепрошую, можна пройти?” з’явилася жива тепла перегородка.

Людина позаду швидко прослизає правим боком, ковзає поглядом по нас і тікає вниз. Їй, мабуть, байдуже, хто тут кого захищає. А мені — небайдуже.

Марк дивиться на мене знизу. У цьому ракурсі в нього трохи смішний вихор на потилиці і дуже серйозні очі.

— Так краще, — тихо каже він. — Тут тебе ніхто не зачепить.

Я хитаю головою, відчуваючи, як усередині щось трохи відтає.

— Мені здається, — відповідаю, так само тихо, — ти офіційно став моєю особистою страховкою від ескалаторного стресу.

— Додам у резюме, — усміхається він. — “Спеціаліст із тримання за руку в місцях підвищеної турбулентності”.

Я усміхаюся у відповідь. Злегка повертаю долоню так, щоб відчути його пальці краще. Це все ще страшно — так от просто приймати чиюсь турботу — але вже не так, як колись. Уже не здається, що за це відразу виставлять рахунок.

Ми так і стоїмо, поки ескалатор повільно тягне нас донизу: я — на сходинку вище, він — нижче, рука на руці, погляд у погляд. Це зовсім недовго, але для мого внутрішнього хронометра — майже вічність.

Потяг під’їжджає майже одразу. Вітер із тунелю ударяє в обличчя холодом і пилом, люди наче трошки злипаються в щільніші групки. Двері розсуваються ривком.

— Заходимо? — питає Марк. — Чи ми сьогодні тільки мостами й ескалаторами обмежимось?

— Якщо вже почали кататися на своїх страхах, — зітхаю, — давай уже пакет “усе включено”.

Вагон не порожній, але й поки не битком — вечір, коли всі поволі роз’їжджаються, а не штурмують метро хвилею. Ми заходимо майже останні. Я інстинктивно протискаюсь до протилежних дверей, притуляючись спиною до холодного металу, — мені так легше тримати баланс. Марк стає навпроти,  але так, щоб між нами лишалося лише вузьке проходове “коридорчик”.

Я відчуваю, як він знову трохи розгортається корпусом до мене — не до салону, не до людей, саме до мене. Одна його рука тримається за вертикальний поручень біля дверей, інша ховається в кишені куртки.

Мої пальці лежать на ручці сумки — так, на рівні талії. Вагон рушає ривком, і я трохи похитуюся. У погляді Марка на секунду проскакує оте “якщо що, я спіймаю”. Я виразно бачу його, навіть якщо він нічого не говорить.

Ми мовчимо. Не тому, що нема про що поговорити — якраз навпаки. Просто слова раптом здаються зайвими. Між нами — весь той міст, всі ті “я ненормальна”, “коли інтуїція мовчала”, “я теж тебе кохаю”. І зараз їх не треба повторювати. Їх треба… дожити.

Через кілька секунд я відчуваю: щось ледь зачіпає мої пальці. Дуже обережно, ніби хтось перевіряє, чи ручка сумки ще на місці.

Це торкається його рука.

Спершу — просто кінчики пальців. Ненав’язливо, ніби випадково. Потім — трохи сміливіше: він проводить нігтем по тильному боці моєї долоні. У мене від цього по всьому тілу пробігає така собі “міні-хвиля електрики”, від руки до плеча, від плеча до грудей.

Я ледь помітно ворушу пальцями у відповідь. Не прибираю руки — це вже важливо. Усе життя я звикла в такі моменти робити крок назад: відсунутись, сховати долоню в кишеню, пересміятися. Зараз залишаю її там.

Потім наші пальці знову торкаються, вже певніше. Цього разу Марк не забирає руку. Навпаки — повільно проводить своїм великим пальцем по моїй шкірі, ніби малює невидиму лінію. Я притискаю ті пальці ближче до ручки — й тим самим ближче до нього.

Починається невидима гра.

Він злегка зачіпає мій мізинець — я зачіпаю його.
Він переплітає два пальці — я дозволяю, і ще й додаю третій.
Наші руки наче грають у якусь тиху версію “морського бою”, де головна задача — не сховатися, а навпаки, потрапити точно в “корабель” іншого.

Ми весь цей час мовчимо, але майже не зводимо погляд одне з одного. Він іноді дивиться мені на губи, я — на лінію його щелепи, потім наші погляди знову зустрічаються й більше не розходяться.

У вагоні хтось голосно обговорює новини, хтось слухає музику так, що чути половину куплета, десь біля дверей мама напівсонної дитини шепоче: “ще одну станцію, зайчику”. А ми стоїмо у своєму маленькому бульбашковому всесвіті, де всі звуки ніби зі зниженою гучністю.

На одній зі станцій, де людей виходить багато, потік трохи нахлюпує на нас. Хтось майже зачіпає мене плечем — і Марк миттєво робить півкроку, стаючи ближче, ніби закриваючи мене собою. Його руки все ще переплетені з моїми — і я раптом усвідомлюю: я не стискаю пальці від страху. Я стискаю їх від того, що мені не хочеться відпускати.

Потяг зупиняється, оголошують станцію. Наша — наступна.

— Можемо доїхати ще дві й повернутися назад, — шепоче Марк. — Чисто експериментально. Перевірити, скільки часу ти витримаєш дивитися на мене без сарказму.