19. Дякую!

День Х видався несподівано ясним, але холодним. Сонце висіло низько й стомлено, як людина після нічної зміни, яка вже допила свою каву, але все одно мусить досидіти до кінця. Небо було не синім — радше блідо-вимитим, таким, що наче тільки-но зняли нічну ковдру, але забули додати кольору.

Вітер час від часу підкрадався з-за рогу будинків і недоброзичливо смикав за шарф, ніби нагадував: “Ти справді в це вплутуєшся? Можеш ще повернутися в свою теплу, звичну зону ‘нічого не відбувається’”. Я дивилася у вікно маршрутки й думала: мабуть, навіть погода нервує.

По склу ковзали знайомі вивіски, зупинки, під’їзди, де хтось курив, хтось поспіхом застібав куртку, хтось обіймався “на прощання до вечора”. А всередині мене все час від часу стискалося й розтискалося — ніби хтось то закручував, то послаблював невидимий ремінець десь під ребрами.

“Ще не пізно написати: ‘слухай, щось я не дуже’”, — чесно пропонував внутрішній трус.
“Ще не пізно, але вже нестерпно”, — відповідало щось інше. Нове. Те, що з’явилося в мені після ночі в Марка, після його “я ще є”, після Денисового спокійного: “Тобі теж хтось потрібен”.

Ми домовились зустрітися біля того самого кінотеатру, звідки починалася наша “майже-історія”. Цього разу без квитків, попкорну й темної зали — лише місто, ми й маршрут, який уже знав наші кроки. Тільки тепер у кінці маршруту мав бути не “я потім подумаю”, а щось набагато чесніше.

Маршрутка рвучко загальмувала, і я мало не в’їхала лобом у поручень.
— Спасибі, всесвіт, за легкі підказки, — буркнула собі під ніс, хапаючи рюкзак.

Марк чекав трохи осторонь, біля афіші якогось нового фільму, про який я навіть не встигла прочитати. На ньому була та сама темно-синя куртка й шарф із яскравим візерунком, який я відразу впізнала — той, що мені чомусь завжди здавався більш “його”, ніж будь-яка інша частина гардеробу. Як маркер: “тут з’явиться персонаж, із яким буде безпечно”.

Побачивши мене, він усміхнувся — не широко, не “фанфари й оркестр”, а тихо й по-справжньому. Від кутиків очей пішли тонкі промінці. Мені від цього стало тепліше, ніж від будь-якої термобілизни.

— Ну? — кажу, підходячи ближче, намагаючись не показувати, як у мене буквально дзвенять коліна. — Готовий до дубля два?

— Якщо чесно, я був готовий до нього десь відразу після першого, — відповідає він. — Але, знаєш, іноді на хороші фільми чекають роками.

— Надіюсь, ми не в категорії “перезапуск франшизи через десять років”, — хмикаю, поправляючи шарф, щоб руки кудись подіти.

— Не схоже, — посміхається. — У нас, скоріше, режисер просто чекав, поки сценаристка дозріє.

Я закочую очі, але всередині щось тепло відгукується на “режисер”.
— Ходімо, поки моє внутрішнє кіно не вирішило піти в інший прокат.

Ми йдемо знайомим маршрутом: уздовж Хрещатика, де люди навіть узимку примудряються їсти морозиво; через Майдан із його вічною сумішшю святкового й тривожного; далі — до підземного переходу, що веде в бік Європейської площі. В переході пахне металом, вологим бетоном і дешевим парфумом, гітарист грає щось впізнаване й трохи фальшиве.

Я рахую все, що можна рахувати, аби хоч якось впорядкувати те, що коїться всередині.

Плитки на тротуарі: один, два, три, чотири…
Вітрини з відображенням: перша — я схожа на перелякану білку, друга — вже трохи на людину, третя — ладно, зійде.
Світлофори: червоне — я мовчу, зелений — я мушу зробити хоч один крок у бік чесності.

Марк говорить про дрібниці: як сьогодні одна його студентка обґрунтувала запізнення фразою “вибачте, моя інтуїція сказала, що пара буде не дуже корисною, але совість виграла”; як він учора сварився з кавомашиною, яка відмовилась приймати купюри й видала йому “латте разочарованія”.

Я киваю, сміюся в потрібних місцях і кожного разу, коли він переводить погляд на мене, намагаюсь не опустити очі. Бо саме погляд сьогодні — найстрашніший крок.

— Як ти загалом? — питає він у якийсь момент, коли ми піднімаємось із переходу до світла й шуму Європейської площі. — Не по-чужому, а по-чесному.

Я роблю вдих, довший, ніж потрібно, і відповідаю:

— По-чесному… наче хтось відкрутив звук моєї тривоги на пару поділок вниз. Ще шумить, але вже не так, щоб заглушувати все життя.

— Це вже музика, — киває Марк. — А не просто фоновий сиренний режим.

— І так, це теж завдяки тобі, — додаю я швидко, ніби кидаю маленьку подяку й тікаю від неї. — Всім твоїм “я тут”, котам, чаям і… ночівлям на дивані.

— Я нічого особливого не робив, — знизує він плечима. — Просто не зникав.

— А ти недооцінюєш, наскільки це “просто” зараз рідкісна суперсила, — відповідаю. — У нас половина людей зникає, коли ти починаєш говорити, що тобі страшно, а інша половина — коли тобі добре.

Я сказала це ніби жартома, але всередині вкололо. Марк трохи хмуриться, але не переводить тему.
— Я не з тих, — каже тільки. — Я, скоріше, з тих, хто сидить на лавці до кінця матчу, навіть якщо вже додатковий час і пенальті.

— Це має бути метафора, яка мене заспокоїть? — підозріло уточнюю.

— Це має бути метафора, яку ти зіграєш коли-небудь у своїй голові й скажеш: “Чорт, він же попереджав”, — усміхається він.

І я ловлю себе на тому, що знову посміхаюся так, що від цього теплішають не тільки щоки, а й десь під грудьми.
 

Європейська площа зустрічає нас іншим шумом: машини роблять коло, автобуси зупиняються й від’їжджають, десь лунає сигнал, над усім цим — фасад філармонії, що дивиться на місто трохи втомлено, але гідно. Звідси вгору тягнеться схил Володимирської гірки: сходи, доріжки, дерева, між якими пробігають собаки й люди в спортивних куртках.

Я переходжу на інший режим рахування — тепер це не плитки, а “точки” до мосту.

Від світлофора до початку парку — перша.
Від скверика до філармонії — друга.
Від філармонії до місця, де вже видно арку й початок мосту, — третя.