18. ... і повернення

Після розмови з Денисом світ не перевернувся — але ніби хтось тихо клацнув вимикачем десь усередині. Не на максимум, не “осяяння”, а такий собі нічник: ледь-ледь тепліше, зате вже не повна темрява.

Я повернулася в гуртожиток, кинула рюкзак під стіну, сіла на ліжко й довго просто крутила телефон у руках. На екрані — той самий непрочитаний меседж:

Марк:
“Сподіваюся, твоя кавова залежність сьогодні була задоволена.
І ти теж.
Якщо що — я тут.”

Раніше я би відповіла чимось на кшталт:
“Залежність задоволена, я — не дуже, але ми тримаємось”
і кинула б мем із котом у халаті.

Цього разу я зненацька для себе набрала:

“Я теж тут.
І мені правда легше, коли ти десь поруч.
Дякую, що не зникаєш.”

Довго дивилася на текст, ніби це заява в архів серця, а не три рядки у месенджері. Натиснула “надіслати” й відчула, як щось тоненьке й крихке всередині — ніби натягнута струна — раптом відгукнулось м’яким “дзинь”.

Відповідь прийшла майже одразу:

“Нікуди не планую зникати.
Можу тільки час від часу надокучати мемами.
І питати, як ти.”

І я вперше за довгий час не сховалася за стіною сарказму. Просто дозволила собі відчути: мені добре, що він є.

Наступні дні були схожі на дрібну розминку перед великою дистанцією. Ми листувалися частіше. Я вже не відповідала сухими “ага/ок/норм”, а додавала щось від себе: короткі історії з гуртожитку, дурнуваті фото з автоматом кави, навіть разок надіслала голосове, де обурювалась, чому в нашій їдальні “борщ із ароматом меланхолії”.

Марк іноді дзвонив. Не довго, на п'ять-десять хвилин — “просто перевірити, чи ти ще в онлайні життя”. І я… брала слухавку. Не тікала в “ой, сорі, не можу говорити”, а реально відповідала. Ми могли обговорювати якусь дурницю — фільм, новину, кота в сусідів — але в цих розмовах було щось дуже стабільне: він щоразу завершував їх одним і тим самим “якщо втомишся — напиши, не тримай усе в собі”.

І одного вечора, коли я лежала в своїй напівтихій кімнаті, де Мієне ліжко тепер виглядало надто рівним і охайним, я раптом відчула: я хочу не тільки відповідати, а й запросити. Не чекати, доки він знову скаже “як ти?”, а зробити крок сама.

Я довго набирала повідомлення, стирала, змінювала слова місцями.
Нарешті вийшло так:

“У тебе в суботу вихідний ще актуальний?
Якщо так — я б хотіла… повторити нашу прогулянку.
Ту після кіно. Можу навіть не сипати стільки сарказму в комплекті.”

Палець завис над кнопкою “надіслати”. Було відчуття, ніби я стою на краю басейну, в якому вода явно холодніша, ніж хотілося б, але назад дороги нема. Я зітхнула — і таки натиснула.

Відповідь прийшла за хвилину:

“А ти впевнена, що готова до такого екстриму?
Але так, субота вільна.
Місто й міст уже нудьгують за тобою.”

Я усміхнулася в темряві.
Добре. Отже, субота.