16. Тиша без Мії

Кімната 317 справді стає дивно великою, щойно за Мії зачиняються двері.

Раніше вона здавалася коробкою з тефлоновими стінками: усе по ній ковзало — наш сміх, крики через “ти з’їла мою шоколадку?”, музика з Міїного плейлиста, шурхіт її конспектів. Тепер кожен звук чіпляється за шпалери й зависає. Краплі у крані чутно так, ніби це метроном, який відміряє мою самотність.

Я раптом помічаю, як багато всього в кімнаті від неї: її наклейки над столом, її забудькувато кинуті шкарпетки під батареєю, її половина шафи, де одяг розкладений за кольорами, як палітра в дизайнерському додатку. На подушці ще залишився невеличкий вм’ятистий слід — ніби кімната теж не встигла звикнути, що тепер тут мінус одна людина.

Я вмикаю світло, потім вимикаю. Сідаю на своє ліжко, перевіряю телефон, хоча знаю, що ще рано навіть для того, аби Мія встигла доїхати до дому.

Через двадцять хвилин приходить перше повідомлення:

Мія:
“Доїхали. Мама вже двічі накричала на водія й тричі поцілувала мене в голову.
Ти як?”

Я посміхаюсь. Уже добре, що в неї ще вистачає сил на цей стиль.

Пишу у відповідь:

“Я теж живу. Кімната шипить, що без тебе їй не пасує бути такою великою.
Передавай мамі привіт і скажи, що вона офіційно мій герой дня.”

Три крапки. Потім:

“Передала. Сказала, що ти диво-дитина і що ‘з такими подругами ще й заміж не обов’язково виходити’.
Я зараз впаду.
Обіймаю.”

Я дивлюся на екран і відчуваю, як із грудей потроху відпускає. Вона вдома. Вона не одна. Це вже величезний плюс.

Навчання залітає в моє життя в режимі марафону.

Групові чати вибухають дедлайнами, розкладами, мемами про “три ночі без сну” і війною за конспекти. Кімната 317 швидко перетворюється на штаб: стіл завалений блокнотами, стікерами, байдужими ручками, які відмовляються писати рівно в той момент, коли я нарешті сідаю за задачу.

Я звикла до того, що напроти мене сидить Мія з її кольоровими маркерами, і ми разом страждаємо: то вона робить вигляд, що вчить, то я. Тепер переді мною — тільки порожній стілець. Інколи я ловлю себе на тому, що піднімаю очі, аби запитати: “А ти знаєш, як це пояснював викладач?” — і вдаряюсь об тишу.

Сусіди по блоку іноді заглядають.

— Мію виписали? — питає одна дівчина з четвертого.

— Вдома, — відповідаю. — Мама забрала. Відновлюється.

— Добре хоч так, — зітхає вона. — Якщо щось — гукни. Я поруч.

“Я поруч” — за останній час це стало головною валютою. І при цьому я майже ні до кого не звертаюся.

Марк пише щодня.

Не як людина, яка вимагає звіту, а як той, хто стукає у двері й каже: “Я на кухні, якщо що”.

Марк:
“Сьогодні улюблений препод сказав: ‘інтеграл — це як любов: наче й знаєш, що таке, але пояснити важко’.
Ти там як?”

Я автоматично посміхаюсь. Відповідаю:

“Я, як завжди, інтеграл без меж.
Живу в бібліотеці, харчуюся кавою з апарату і сумом за нормальним життям.”

Він не тягне:

“Якщо що, я можу стати тобі змінним параметром.
Або принести нормальну каву.
Сьогодні ввечері гуляємо з Соніною бандою, приходь?”

Я дивлюся на це запрошення й відчуваю, як усередині знову піднімається хвиля тривоги. Компанія, сміх, жарти, вечірні прогулянки — усе те, що я любила ще місяць тому, зараз здається чимось із паралельної реальності.

“Сорі, сьогодні ніяк, — друкую. — Завал по навчанню. І треба дочитати конспект для Мії, щоб потім її не доганяти разом.”

Це наполовину правда. Інша половина — я не готова бути “нормальною Ладою” серед людей, які не знають, як виглядають лікарняні лампи в три ночі поспіль.

Відповідь приходить через кілька хвилин:

“Окей.
Тоді тримай кота за тебе.”

Через секунду — фото: сірий кіт сусідки Марка, сплячий у такій позі, ніби йому офіційно все одно на дедлайни, новини й курс долара.

“Він живе таке життя, на яке ми всі заслуговуємо”, — відправляю у відповідь.

“І на яке маємо право, — додає Марк. — Навіть коли так не здається.”

Я якийсь час дивлюся на цю фразу. Вона ніби торкається того місця між шлунком і серцем, де останнім часом постійно пече.

Маємо право.
Навіть коли так не здається.

Я кладу телефон, але думка лишається.

Поступово дні починають розрізнятися не тільки завданнями, а й тим, як сильно я дозволяю собі думати про Марка.

Перший час після від’їзду Мії я викреслюю його з рівняння “життя”: всі сили — на те, щоб доїхати до пари, не зірватися посеред коридору й хоч якось тримати голову над водою. Він десь поряд, але як фоном: меми, смішні сторіз, “як ти”. Я зручно ховаюся за “я зайнята”, бо зайнятість — це найкраще алібі від почуттів.

Потім щось змінюється. Міїні повідомлення стають трохи світлішими:

“Мама мене перекормила борщем, тепер я офіційно не влізаю в улюблені джинси, але відчуваю себе живою.”
“Сьогодні вперше за довгий час заснула без сліз. Це маленька перемога?”
“Уяви, тато сказав, що коли я повернусь, забере нас з мамою на заміську базу, як у дитинстві.”

І між цих коротких фраз я читаю головне: вона тримається. Їй боляче, але вона на своєму березі, і поруч є дорослі, які можуть її тримати за руку не тільки через екран.

І в той самий час я починаю помічати, як сильно мені… бракує Марка.

Не у стилі “ой, де мій романтичний герой”, а по-дрібному.
Коли викладач робить дурний жарт — ловлю себе на думці: “Оце Марк би зараз зацінив”.
Коли бачу на вулиці собаку в светрі — хочеться скинути йому фото без пояснень.
Коли в черзі до автомата з кавою хтось за спиною зітхає: “Як же я втомився”, — думаю: “А він би сказав ‘я втомився, але ти того варта’ і ще додав мем”.

Ці дрібниці дратують і тішать одночасно. Бо поки поруч була Мія, вся моя енергія йшла в один бік — утримати її від падіння. Тепер, коли вона наче стоїть сама, у мене з’являється страшна розкіш: подумати про себе.