15. Ранок після бурі

Прокидаюсь від того, що хтось дуже обережно відсуває пасмо волосся з мого обличчя.

Секунду не розумію, де я. Стеля чужа, світло інше, замість гуртожитського гулу — тиша і легкий дзвін посуду з кухні. Під щокою — диван, який дивом не продавив мені всі ребра. Плед на мені пахне порошком, кавою і ще чимось, що я вже автоматично асоціюю з Марком.

— Привіт, — його голос звучить м’яко, трохи хрипло від ранку. — Як ти?

Я кліпаю, намагаючись зловити час.

— Я… спала? — формулюю геніально.

— Є така підозра, — усміхається. — Десь із моменту, як я питав, чи ти будеш чай з медом.

— Який сором, — бурмочу, сідаючи й поправляючи плед. — Обіцяла нерви гасити чаєм, а сама вирубилась до його подачі.

— Це взагалі-то комплімент моєму дивану, — каже він. — Не переживай. Я просто додивився за тебе серіал “Як не з’їхати з глузду після доби в лікарні”.

Я помічаю на столику дві кружки — одна вже безнадійно холодна, інша ще з парою.

— Ой… ти ж міг мене розбудити.

— А навіщо? — спокійно. — Ти вперше за добу спала без напівридань. Я навіть холодильник боявся зайвий раз відкрити.

Я хочу щось віджартувати, але замість цього просто стискаю кружку з теплим чаєм і відчуваю, як очі знову зрадницьки печуть. Марк одразу помічає:

— Ей, — сідає на край дивану, — без рекордів, гаразд? Учорашній ліміт на сльози ти вже виконала за двох.

Я киваю, роблю ще ковток. Усередині змішується все: вчорашній крик, білі стіни, погляд Мії, її “я втратила дитину”… і це ранкове тепло, яке неприродно ніжне для такого дня.

— Мені через годину треба бути в лікарні, — нагадую сама собі вголос. — Забрати її.

— Я проведу, — без паузи відповідає Марк. — Потім рвану на пару годин в універ. Професор і так думає, що я живу в паралельній реальності.

— Ти не мусиш, — автоматично кажу.

— Я знаю, — знизує плечима. — Сам вирішив.

І тут я розумію: це найголовніше, що він робить — не рятує, не “геройствує”, просто обирає бути поряд.

Дорогою до лікарні вже світло. Місто втомлене, але живе: сміттєвози гуркочуть по дворах, маршрутки збирають людей, у вікнах хтось мружиться від ранкового сонця. Я йду поруч із Марком, тримаючись за термокухоль, який він мені всунув “на дорожку”, і відчуваю, що ще трохи — й мене просто знесе хвилею подій.

— Я напишу тобі після обіду, — каже він, коли ми підходимо до входу в лікарню. — Якщо ти будеш не в настрої відповідати — теж ок. Просто хочу знати, як ви.

— Добре, — киваю. — Дякую, що… був.

— Я ще є, — поправляє. — І нікуди не діваюся. Просто на парі з матаналізу трохи складніше обіймати, вибач.

Це змушує мене всміхнутися — чесно, без захисного шару сарказму.

Я вже роблю крок до дверей, але він тихо кличе:

— Ладо.

Озираюся. Марк стоїть зовсім близько. На секунду вагається, і я вже думаю, що він передумає, але потім нахиляється й дуже обережно торкається губами мого чола. Ледь-ледь, як відмітка олівцем: “я тут був”.

— Тримайся, героїне, — шепоче.

І відходить на крок, даючи мені простір.

Я тільки киваю, бо голос чомусь застряг десь у грудях. Потім розвертаюсь і заходжу всередину, стискаючи в пальцях ще теплу пляму від його дотику.

Мію виписують ближче до обіду.

Вона виглядає втомленою, блідою, але іншою. Не тією вчорашньою розбитою дівчинкою — швидше людиною, в якої всередині пройшов ураган, і тепер вона збирає уламки.

— Принцеса, тебе вже чекають у королівстві гуртожитка, — намагаюся пожартувати, коли заходжу в палату.

— Я сьогодні без корони, — хрипко всміхається вона. — Максимум з бинтом.

У неї на лобі — маленький пластир, на руці — синяк від крапельниці. Все інше — глибше, ніж шкіра.

Ми мовчки збираємо її речі. Медсестра занадто голосно клацає ручкою в історії хвороби, лікар говорить щось про аналізи й контроль, але ця частина проходить повз мене, як шум метро.

У коридорі, коли ми виходимо з відділення, Мія раптом стискає мою руку.

— Ти скажеш мамі, що зі мною все нормально? — питає.

— Я скажу, що ти супермен, якому треба тільки трошки відпочити, — відповідаю. — А решту скажеш сама.

У гуртожиток ми добираємося так, ніби повертаємось із фронту. Коридор той самий, запахи ті самі, навіть санітарка Раїса на поверсі бурчить те саме “не розносіть болячки”, але всередині все інакше.

Мія сідає на своє ліжко, притискає до грудей подушку й раптом каже:

— Я буду дзвонити мамі зараз.

— Хочеш, вийду? — питаю.

— Ні, — хитає головою. — Просто… сядь поруч. Щоб я знала, що ти є.

Я вмощуюсь біля неї. Вона набирає номер. Слухає гудки. Коли мама бере слухавку, голос Мії вже трохи тремтить:

— Ма, привіт… Я тобі зараз скажу щось, ти, будь ласка, не кричи…

Я не дивлюся прямо на неї, щоб не тиснути поглядом. Просто тримаю за долоню й відчуваю кожен її подих. Розмова не триває довго. Кілька запитань, кілька “ма, будь ласка”, пауза, схлип. Потім фраза, після якої у мене стискається горло:

— Я вже не вагітна.

Тиша в трубці, яку чую навіть я. Потім мамин голос — розгублений, переляканий, але без звинувачень. Ще кілька хвилин — і все вирішено.

Коли Мія кладе телефон, вона видихає:

— Мама була в шоці. Але вже збирається виїжджати. Каже, приїде й забере мене на пару тижнів. Каже, що я — її дитина, а не статистика по відділенню.

Вона намагається всміхнутися, але в очах блищить щось середнє між полегшенням і болем.

— Це добре, — кажу. — Ти трохи відновишся. Побудеш там, де тебе не питають, чи ти вже здала реферат.

— Я… — вона кусає губу, — я б хотіла, щоб ти була поруч. Але…

— Але тобі потрібен час без мене, — м’яко закінчую за неї. — Я знаю.
Я завжди буду на зв’язку. Хоч о третій ночі. Напишеш — приїду хоч обійнявшись з термосом.

— Ти і так уже зробила більше, ніж могла, — шепоче вона. — Ладо… дякую.

Мені смішно й боляче одночасно. Бо єдине, що я робила — просто не тікала. Але, мабуть, іноді це і є “більше, ніж могла”.