14. Гуртожиток чи ...

Ми вийшли з лікарні в таку ніч, коли місто ніби забуло, котра година. Асфальт вологий, ліхтарі світять холодно, але не різко, повітря без вітру — просто густе й втомлене, як ми обидва.

— То що, гуртожиток? — тихо питає Марк, засовуючи руки в кишені. — Я, як порядний ескорт, можу довести тебе до дверей і навіть покивати вахтерці.

— Гуртожиток, — автоматично кажу я. Так, ніби в мене є бодай одна інша опція в цьому житті.

Ми переходимо через порожню площу перед лікарнею. Світло з вікон тягнеться за нами до тротуару, а потім обривається, лишаючи тільки візерунки від гілок на снігу. Десь далеко проїжджає таксі; в іншому житті я б уявляла, хто зараз їде додому з вечірки. У цьому — просто йду й дивлюся під ноги, щоб не розмазатися по землі, як моя нервова система по цьому дню.

На другому перехресті Марк торкається моєї руки — спершу тільки пальцями, ніби перевіряє, чи я ще тут. Я не відсмикуюсь. Навпаки — чіпляюся за його долоню так, ніби це єдине стабільне, що ще залишилось.

— Нормально? — питає він, не дивлячись прямо, але я відчуваю, як він на півоберта повертає голову.

— Відносно, — кажу. — По десятибальній шкалі “мене сьогодні розібрали й зібрали заново” — десь на… мінус три.

— Мінус три — це коли ти вже зібрана, але ще хочеш усіх вкусити? — обережно жартує він.

— Це коли ти вже не ридаєш, але ще не впевнена, що не почнеш, якщо скажуть “як ти тримаєшся”, — відповідаю. І раптом розумію, що говорю більш чесно, ніж планувала.

Марк стискає мою руку трохи сильніше. Не так, щоб “володіти ситуацією”, а наче говорить пальцями: “я поруч”.

Ми йдемо ще кілька хвилин. Вулиці майже порожні, вікна в будинках темні або жовто-оранжеві, як акварель, яку хтось розмазав по папері. Я рахую кроки: раз, два, три… сорок п’ять. На п’ятдесятому помічаю: дихати стало трішки легше. На шістдесятому — в голову лізуть думки, які я весь вечір відганяла.

Які у нас тепер стосунки?
Чи маю я право взагалі думати про себе, коли Мії так боляче?
Чому він досі тут, чому не сказав своє “якщо що — пиши” і не зник, як це роблять дорослі “розумні” люди?

На черговому світлофорі ми зупиняємось. Порожня дорога, червоне світло для пішоходів — ідеальна метафора мого життя.

— Марку, — раптом кажу я.

— Ммм? — він дивиться на мене, трохи нахиливши голову.

Я глибоко вдихаю. Якщо не скажу зараз, потім знову заховаюся за меми й сарказм.

— Ти ж знаєш, що я ненормальна? — видаю нарешті. Голос звучить тихо, але рівно.

Він усміхається кутиком губ.

— Знаю, — спокійно відповідає. — Це входило в пакет ще з першої нашої розмови.

— Я серйозно, — відводжу погляд кудись у бік вітрини нічної аптеки. — Я можу влаштовувати такі істерики, що “швидка” сама собі викличе “швидку”. Я грубо жартую, коли мені страшно. Можу сказати дуже жорстку штуку, а потім тиждень мучитися, але вже пізно. Я… — роблю паузу, щоб не збитися, — я не легкий персонаж. Ні в дружбі, ні в чомусь… більшому.

Він не поспішає відповідати. Просто дивиться, чекаючи, поки я виведу з себе все, що так акуратно ховала за “я окей”.

— Ти закінчила список жахів? — м’яко уточнює за кілька секунд.

— Поки що, — сухо кидаю. — Можу ще, але для цього мені потрібна презентація й три кави.

— Тоді моя черга, — каже він. — Я теж ненормальний. Я занадто тривалий у своїй вірності. Можу вперто любити людей, які цього не помічають. Мені важко відпускати, але якщо я вже поруч — то надовго. Я роблю тупі жарти, коли дуже боляче.
І так, — він повертається до мене повністю, — я все це про себе знаю. І все це про тебе теж знаю.
І все одно… — стискає мою руку, — тут. Добровільно.

Світлофор кліпає зеленим. Ми переходимо дорогу.

Десь глибоко під ребрами щось перевертається. Ось зараз — ідеальний момент. Зупинитися, вдихнути й сказати: “Я хочу бути твоєю дівчиною”. Сказати, що всі ці дні він тримав мене на плаву навіть повідомленнями про котів у шапках. Що я ловила себе на думці: якщо хтось колись і буде поруч, коли мені найгірше, то я хочу, щоб це був саме він.

Слова майже доходять до язика. Майже.

Але в горлі застрягає клубок, скручений з Міїних сліз, лікарняного світла й мого старого страху бути “зайвою”. І замість великої, чесної фрази з мене вилітає інша — коротша, крива, як дитячий почерк:

— Можна я понаглію? — питаю тихо.

Марк піднімає брову:

— Наглість сьогодні входить у страховку. Слухаю.

Я ковтаю повітря.

— Можна… — слова чіпляються одне за одне, але я все ж змушую їх вийти, — ми підемо сьогодні до тебе?
Я… не зможу залишитись сама в гуртожитку. Не сьогодні. Не в цій кімнаті. Не з усіма цими думками.

Я сказала.

Повітря між нами ніби ледь тремтить. Частина мене підскакує з криком “що ти робиш, це звучить як половина сюжету з дешевої мелодрами!”. Інша — затуляє їй рота.

Марк завмирає на секунду. Очі стають трохи ширшими — не від шоку, швидше від того, що він дуже обережно підбирає реакцію.

— Якщо чесно, — він тихенько сміється, — це найприємніша наглість за останні… ну, років сім.
Але — бачу тебе, чую тебе, — додає вже серйозно. — Якщо ти про “поспати без самотньої паніки в стіни” — так, звісно. Якщо думаєш, що від тебе там щось “вимагається”… — він хитро дивиться, — максимум приглушити звук, якщо раптом захропеш.

— Дуже дотепно, — бурчу, але відчуваю, як від полегшення навіть коліна теплішають.

— Ще й чесно, — усміхається він. — Пішли. По дорозі заберемо щось нормальне попити, а не те, що продають в автоматі біля універу.

Цілодобовий магазин зустрічає нас теплом, неоном і запахом хліба з учорашнього дня. Усередині — два охоронці, які роблять вигляд, що їм дуже цікаво дивитися в монітори, і дівчина-касирка, що змагається із системою знижок на ковбасу.

Марк штовхає візок носком і зупиняється біля полиці з чаями.

— Це твоя відповідальна місія, — оголошує. — Обирай найсмачніший.