13. Палата

Коридори лікарні завжди однакові — незалежно від міста, пори року й того, скільки разів ти собі клялася “ніколи більше тут не опинятися”. Бліді стіни, які ніби намагаються бути заспокійливими, але виходить тільки “стерильно порожні”. Плитка, що цокає під кросівками, як метроном нервового нападу. Люди, які говорять пошепки, ніби гучні слова можуть зіпсувати результати аналізів.

Мене відправили “туди, праворуч, потім ще раз праворуч, до кінця коридору”, а мозок усе це переклав як: “йди й не думай, що буде за дверима”. Я йшла, тримаючи телефон у руці, наче це був мій особистий талісман від всіх можливих “поганих новин”.

Палата Мії знайшлася швидко — біля дверей, як маяк, сидів Віталік.

Він виглядав… живим. Повністю. Цілим. Не в гіпсі, не в крові, не на каталці. Просто сидів на пластиковому стільці, спершися ліктями об коліна, і стискав у руках свою шапку так, ніби хотів задушити її замість себе.

На секунду мене перекосило від злості: не тому, що з ним усе добре, а тому, що саме він був тим, хто сидів тут. Чекав. Дихав тим самим повітрям, що й моя подруга за стіною.

— Як вона? — спитала я замість “ти що, взагалі?”.

Віталік підвів голову. У нього були запухлі очі — чи то від сліз, чи то від шоку, я не знала, та й, чесно, не дуже хотіла знати.

— Її тільки нещодавно завезли в палату, — сказав він хрипко. — Лікар сказав… сказав, що загрози життю немає. Але далі нічого не пояснив. Сказав чекати.

Я видихнула повітря, яке тримала десь посеред грудної клітки з моменту, як почула той звук в трубці.

“Загрози життю немає”.

Цього було достатньо, щоб не впасти зараз на підлогу.

— Ти заходив до неї? — спитала я.

Він гірко всміхнувся:

— Вона заборонила. Сказала медсестрі: «Цього хлопця не пускати, навіть якщо він тут до ранку просидить». — Він ковтнув. — Лише тебе попросила впустити. Якщо прийдеш.

Тут у мене в голові щось перемкнулося. Я досі балансувала між “Лада, будь чемною, людина теж у шоку” і “Лада, вдар його цією шапкою по голові”, але останні слова підсвітили інший факт: вона думала, що я прийду. Вона взагалі про мене думала в ту мить, коли світ їхав під укіс.

Це лоскотало в грудях болючою вдячністю.

— Коли медсестра буде йти, спитай, — додав він тихо. — Може, вже можна.

Мені не довелося питати. Двері палати прочинилися, й у коридор вийшла медсестра — та сама, що реєструвала мене на вході. Вона оглянула нас обох тверезим, діловим поглядом, який бачив такі сцени по десять разів на день.

— Хто з вас Лада? — запитала.

— Я, — зробила крок уперед.

— Пацієнтка просила впустити вас на кілька хвилин, — коротко кивнула. — Але ненадовго, їй потрібен спокій.

Я відчула на собі погляд Віталіка — винуватий, розгублений, трохи дитячий.

— А мене? — пробурмотів він. — Можна хоч на хвилину… Я їй…

— Вона чітко сказала, що ні, — медсестра навіть не змінила інтонації. — І ми зобов’язані враховувати її бажання. Ви можете чекати в коридорі або піти додому відпочити. Ніч довга.

Його плечі ще більше зігнулися. Але в цю мить у мене просто не лишалося ресурсу на його драму. Весь мій ресурс був за дверима.

Я підійшла до палати. Рукоятка дверей була прохолодною й чужою. Мені захотілося зробити глибокий вдих, зібратись, придумати якусь “правильну” фразу на вхід, але мозок видав тільки білий шум.

Я відчинила і зайшла.

Мійну палату я впізнала б із тисячі, навіть якби її не підписали номером. Вона завжди привносила у простір щось своє — навіть якщо це просто скручена в клубок ковдра й кинутий на стілець рюкзак.

Тут це “її” видихалось у дрібницях: пляшка води на тумбочці, недопитий чай у паперовому стаканчику, її кросівки, обережно поставлені біля ліжка. Все решта — неонове освітлення, білі стіни, запах ліків — було не наше, не з нашого життя.

Вона лежала напівобернута до вікна, але, коли двері клацнули, одразу поглянула на мене.

Подряпини на лобі й щоці виглядали, як тонкі червоні лінії, які хтось недбало провів олівцем. Губи були сухі. Волосся — скуйовджене й притиснуте до подушки. Очі — величезні, блискучі, як у людини, яка вже виплакала океан, але йому чомусь все одно тісно.

— Ти довго, — сказала Мія замість “привіт”.

— Я бігла, як могла, — відповіла я, намагаючись усміхнутися. — Уявляєш, мене навіть ніхто не зупинив за перевищення швидкості.

Смішно вийшло тільки наполовину. Вона ніби й зрозуміла жарт, але усмішка не встигла дійти до очей.

— Підійди, — прошепотіла вона.

Я підійшла до ліжка й обережно взяла її за руку. Вона була тепла й трохи липка від поту. Я машинально провела великим пальцем по її долоні — як робила іноді на парах, коли вона сильно нервувала перед відповіддю.

Мене накрило двома хвилями одночасно: шаленою радістю, що вона жива, говорить, рухається, і таким же шаленим страхом від того, що я ще не знаю головного.

— Як ти? — спитала я. І одразу зненавиділа це питання. Яке “як ти” у лікарняній палаті, Ладо?

Вона подивилася на стелю, ніби відповідь була десь у тріщинах.

— Фізично? — уточнила. — Як людина, яку переїхав погано вихований всесвіт. Ніби по мені проїхався автобус, потім здав назад, щоб упевнитися, що точно попав. Але… Лікар сказав, що буду окей. З кістками й усім таким.

“З кістками й усім таким” — значить, без переломів. Це добре. Дуже добре. Я вчепилась у цю думку, як у рятівний круг, бо розуміла: далі буде “не дуже добре”.

— А… не фізично? — спитала я тихіше.

Мія глибоко вдихнула. Її пальці стиснули мою руку сильніше.

— Я втратила дитину, Ладо, — сказала вона просто. Без вступу, без обгортки. — Її… — вона зам’ялася, шукаючи формулювання, — більше немає.

У мене в голові на секунду запанувала тиша. Не така, як у коридорі, де просто ніхто не говорить, а якась всередині, глуха. Як коли тобі надягають навушники з шумопоглинанням і всі звуки світу відрізають одним рухом.