12.1

— Алло? — її голос був напружений, але не зламаний.

— Ти де? — запитання вирвалося в мене занадто різко. — Все нормально?

Шум авто був майже не чутним, зате було чути Віталіка, який щось говорив фоном, з тією самою наполегливістю, від якої хочеться втікати.

— Ладо, все… — Мія зробила паузу. Я уявила, як вона відходить від нього на крок, прикриваючи мікрофон рукою. — Ми недалеко, біля…

Фразу обірвав різкий скрегіт.

Я в дитинстві ненавиділа звук, коли метал дряпає метал. Але зараз він був інший — не з мультфільмів про роботи, а з новин про аварії: короткий, хрипкий, з оглушливим “бах” у кінці.

У трубці щось упало. Почувся крик — не розбірливий, а той, який виривається з живота, а не з горла. Я не була певна, чий це був голос — Мії, Віталіка чи обох одночасно.

— Мія?! — закричала я, встаючи так різко, що стілець впав. — МІЯ!

Жодної відповіді. Тільки метушня, чужі крики, чиєсь “Викликайте швидку!” і десь далеко — звук автомобіля, що затихає.

В мене на секунду потемніло в очах. Гуртожитська кімната перестала бути кімнатою: стіни поїхали, підлога попливла, я відчула лише одне — якщо зараз не побіжу, то просто не витримаю.

Я схопила куртку так, не одягнувши рукава до кінця, вискочила в коридор і майже влетіла в вахтерку.

— Куди ти мчиш, дитино? — крикнула вона, але я навіть не спромоглася придумати брехню.

— Там… мені треба... — вирвалося в мене.

І я вже летіла сходами вниз.

На вулиці повітря було холодним і чужим. Сніг із дощем липнув до обличчя, але я навіть не витерла його. У голові билася тільки одна думка:

“Найближча лікарня. Найближча лікарня. Найближча лікарня.”

Ми бачили її з вікна не раз — невелика будівля за два квартали, куди возили сусідку, коли вона порізала руку. Я бігла туди, притискаючи телефон до вуха, ще раз набираючи Мію. Без відповіді.

Світофори, машини, чиїсь голоси — все злилося в кашу. Я не відчувала ні ніг, ні легень. Тільки тупий стукіт серця в вухах.

Коли до лікарні залишилася одна вулиця, в мене задзвонив телефон. Я мало не впустила його на землю.

Номер Мії, миготіло в очах, хоча я навіть не встигла сфокусуватися.

— Мія?! — закричала я, натискаючи “прийняти”.

— Ладо, це я, — замість неї почувся голос Марка. — Ти де? Що сталося?

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти: я сама випадково відхилила його дзвінок раніше, коли вибігала, і він тепер передзвонював.

— Що?? — мозок відмовлявся поєднати реальність із голосом по той бік.

— Ти мені скинула… — в голосі Марка звучала тривога, в якій не було ні краплі іронії. — Я хотів написати, а випадково натиснув виклик. Ти взяла слухавку і… Ладо, ти кричала, а потім лінія обірвалася. Я намагаюсь до тебе додзвонитися останні п'ять хвилин.

Я зрозуміла, що говорю вже не словами, а ковтками повітря.

— Я… я біля лікарні, — видушила нарешті. — Здається, вони… там щось сталося, я чула… Я не знаю, де вона!

— Я їду, — перебив Марк. Ні “заспокойся”, ні “поясни”, ні жодної зайвої букви. — В яку лікарню?

Я назвала адресу, навіть не дуже чітко — він звик до нашого району не гірше за мене.

— П'ятнадцять-двадцять хвилин, — сказав він. — Але ти не чекай мене на вулиці. Зайди всередину й дізнайся, що там. Я скоро буду!

Я кивнула, хоча він не міг цього бачити.

— Ладо, — додав він тихіше, — ти не одна в цьому, окей? Говори все, що бачиш, навіть якщо це хаос. Я з тобою.

Ці слова трохи повернули мені грунт під ногами. Не повністю, але хоч кілька плиток.

Я вбігла у приймальне відділення так, ніби мене саму везли на каталці. Усередині все було блідо-білим і нестерпно яскравим. Хтось сидів на лавці з рушником на голові, якась жінка плакала в телефон, записуючи дані. Медсестра за столом уважно щось занотовувала, навіть не піднімаючи очей.

— Перепрошую… — моє “перепрошую” більше нагадувало здавлений писк. — Тут… щойно мала бути аварія. Дівчина і хлопець, молоді… Їх мали привезти сюди…

Медсестра нарешті глянула на мене поверх окулярів.

— Ти родичка?

У мене пересохло в роті.

— Я… подруга, — сказала. — Дуже близька.

— Ім’я? — сухо.

— Мі.., — ковток. — Мія…

Я назвала прізвище. Медсестра звірилася зі списком, кивнула ледве помітно.

— Її щойно привезли. Оформляємо. Вона при свідомості, — додала, мабуть, помітивши, як я вхопилась за стійку. — Стан середньої тяжкості. Без деталей. Чекай отам, — показала на лавку. — Лікар вийде, пояснить.

“При свідомості”.
“Стан середньої тяжкості”.

Слова вдарили по мені сильніше, ніж будь-яка картина. Я опустилася на лавку так, ніби ноги відімкнулися.

Телефон у руці ще світився останнім викликом — “Марк”. Я швидко набрала:

— Її привезли сюди, — сказала, поки він ще не встиг привітатися. — Вона при свідомості. Лікарі сказали… ну, сказали, що це не найгірший сценарій. Я… я тут.

— Добре, — почувся його полегшений видих. — Дуже добре, що вона при свідомості. Я вже майже поруч. Щось потрібно привезти? Воду, їжу, ковдру, валер’янку… тобі?

— Ні, поки нічого, — вирвалося з мене.

На іншому кінці коротко запанувала тиша. Потім він сказав:

— Я пришвидшуся. Тримайся, Ладо. Ти все робиш правильно.

Я відклала телефон і вперше за весь цей час дозволила собі просто… посидіти. Не бігти, не рятувати, не будувати план “А, Б, С”.

У голові крутилися уламки фраз: крик у слухавці, скрегіт металу, “стан середньої тяжкості”, Маркове “ти не одна”.

Я дивилася на зачинені двері, за якими десь там була Мія, і думала: ще годину тому ми сиділи в нашій кімнаті, сміялися над котом із маскою для сну. Ще годину тому я писала в блокноті плюси й мінуси “якщо впустити когось у своє життя”.

Тепер моє життя різко звузилося до одного коридору, одного лікарняного відділення й двох найдорожчих людей, яких я невимовно боялася втратити.