12. Небажана зустріч

Зранку Мія виглядала так, ніби з неї витягнули батарейки. Ще вчора вона ходила по кімнаті й мірялася сміливістю з власними планами — “скажу батькам”, “перейду на заочку”, “якось розрулимо” — а сьогодні просто лежала, дивилась у стелю і повільно пила чай.

— Тобі точно нормально їхати? — спитала я, втретє заглядаючи в її чашку, наче там могла знайти відповідь.

— Ні, — чесно сказала вона, відкидаючись на подушку. — Мені сьогодні точно не нормально.

Вона провела рукою по животу — ще зовсім пласкому, але для нас уже дуже реальному.

— Давай перенесемо на завтра, — запропонувала я. — У тебе ж квиток можна здати? Ну, максимум доплатимо.

Мія кивнула так, ніби я щойно дозволила їй ще одну добу подихати.

— Скажу мамі, що захворіла. Це ж не буде сильною брехнею, правда? — вона натягнула на себе ковдру до підборіддя. — Сьогодні хочеться просто… побути.

Я ще трохи походила по кімнаті, роблячи вигляд, що прибираю, але насправді прислухаючись до її дихання. Вона то втикала в телефон, то заплющувала очі, то раптом починала в голові програвати розмову з батьками й нервово смикати край ковдри.

День тягнувся липким медом. Я ходила в магазин по її улюблені сухарики, варила суп, відповідала на якісь беззмістовні повідомлення в загальному чаті й відписувала Маркові щось на кшталт:

“Сьогодні день максимальної соц.тривоги, беру паузу. Але я жива, не панікуй”.

Він скинув гіфку з котом, загорнутим у ковдру, і написав:

“Окей. Якщо що — я на відстані двох повідомлень і однієї зупинки тролейбуса”.

Я поставила телефон на беззвучний і повернулася до нашого маленького бункера з чаєм і ковдрами.

До вечора Мія трохи ожила. Принаймні на рівні “сидіти, спертися спиною об стіну і скролити меми”. Ми навіть посміялися над якимось тупим відео, де кіт зриває з господаря маску для сну.

— Нормальне життя існує, — пробурмотіла вона. — Просто десь дуже далеко.

— І в нас маленька філія, — намагалась підхопити я. — Сьогодні без драм. Хоч на вечір.

Всередині мені теж було легше: її очі вже не були такими порожніми, як тиждень тому. Вона говорила про майбутнє, навіть якщо її “майбутнє” тепер було зовсім не таким, як у наших конспектах.

Близько дев’ятої почало темніти, і гуртожиток перейшов у вечірній режим: хтось гримів каструлями на кухні, хтось стукав у сусідні двері з криком “в кого є сіль?”, у коридорі хтось сміявся так, ніби життя — це нескінченний стендап. Ми з Мією вже майже домовились перед сном подивитися півсерії чогось легкого, коли її телефон завібрував.

На екрані висвітлилось: “Віталік”.

Повітря між нами одразу стало густішим.

— Не бери, якщо не хочеш, — автоматично сказала я.

— Якщо не візьму, він не припинить, — так само автоматично відповіла вона.

Телефон продовжував дзвонити. Врешті вона натиснула “відповісти” й просто кинула коротке:

— Що?

Я чула тільки її сторону розмови, але була готова заприсягтися: там, на іншому кінці, він говорив занадто голосно й занадто швидко.

— Я не хочу говорити, — холодно сказала Мія.
Пауза.
— Ні, не зараз.
Ще пауза, довша.
— Ти де?

Вона скосила погляд на мене.

— Він під гуртожитком, — стиха сказала, прикривши мікрофон. — Каже, що не піде, поки я не вийду.

— Не виходь, — вирвалось у мене. — Скажи, що тобі погано. Що ти не в Києві. Що…

— Ладо, — перебила вона мене, — ти ж знаєш, як він уміє. Якщо не вийду — може пробити нам двері своїми “давай поговоримо”.

Вона зітхнула в слухавку:

— Я не обіцяю, що спущусь.

Я вже хотіла запропонувати: “Добре, але я з тобою”, коли сталося те, чого я найбільше боялася.

Характерний скрип дверей у коридорі.  І чоловічий голос комусь і відповідь, явно знайомий:

— Я на хвилинку, я тільки заберу свою дівчину і піду, чесно.

За кілька секунд двері нашої кімнати різко відчинилися.

На порозі стояв Віталік. Той самий, якого я звикла бачити на фотках: засмаглий, трохи зарозумілий, із вічним виглядом “я все контролюю”. Тільки зараз у нього не було контролю зовсім. Очі червоні, волосся скуйовджене, руки мнуть шапку.

— Мієчко… — вирвалось у нього. — Будь ласка, давай поговоримо.

Він зробив крок у кімнату, і в мене автоматично напружилася спина. Хотілося стати між ними, як живим щитом.

— Тобі не можна сюди заходити, — сказала я, хоч розуміла, що звучить, як вахтерка-стажер.

— Я на п’ять хвилин, чесно, — він навіть не глянув у мій бік. Весь його світ зараз стискався до однієї точки — Мії на моєму ліжку.

Вона не піднялася. Лише трохи розпрямила плечі й подивилася на нього поглядом, який я ще не бачила: без істерики, без м’якості, без звичного “ну він же не завжди такий”.

— Ти чого приперся? — спитала вона рівно.

— Я… — у Віталіка зірвався голос. — Я не міг… Після того як ти зникла, після того, як перестала відповідати, я зрозумів, що… що все не так. Мені треба з тобою поговорити, будь ласка.

Він підійшов ближче, впав на коліна перед ліжком, схопив її за руку.

— Я люблю тебе, — випалив. — Я все вирішу, чесно. Просто давай десь поговоримо.

Мені захотілося, щоб він об стіну вдарився цими словами. Запізно. Запізно для “я люблю”. Запізно для “вирішу”.

— Відпусти, — тихо сказала Мія, висмикуючи руку. — Встань.

Він звівся незграбно, наче раптом став удвічі важчим.

— Я піду з вами, — втрутилася я, не витримавши. — Якщо хочеш говорити — говори при мені.

Мія кинула на мене погляд — холодний, але не злий. Скоріше, дуже дорослий.

— Ладо, — вона повільно вдягла худі, — я ціную, що ти за мене так тримаєшся. Але мені треба сказати йому дещо наодинці.

— Мі, — я відчула, як у горлі з’являється клубок, — якщо він буде тиснути, якщо…

— Я не та Мія, яка мовчала, коли він говорив, — перебила вона. — Сьогодні він мене не доб’є. Обіцяю.

Вона обернулася до Віталіка: