11. Рішення

Усе якось раптом притихло. Не назавжди, звісно, але з того “аварійного режиму”, в якому ми з Мією жили останні тижні, світ переключився хоча б на “економний”.

Мія вже не сиділа щовечора, згорнувшись у клубок, і не рахувала затримку по днях. Вона дістала з-під ліжка блокнот із планами на життя (той самий, де колись писала “поїхати в Італію, вивчити французьку, не зустрічатися з ідіотами”) і вписала туди кілька нових пунктів:

“перейти на заочку”,
“народити”,
“якось вижити”.

Сказала це майже спокійно, без театральних пауз.

— Я поїду додому на вихідних, — сказала вона ввечері, розкладаючи по ліжку свої речі. — Поговорю з батьками.
Пауза.
— А от Віталіку поки нічого говорити не буду. Нехай хоча б у мене в голові стане ясно, що я хочу, а тоді вже…

Я слухала і дивувалась, наскільки вона стала іншою. Не “легкою”, не “щасливою” — але з’явився якийсь внутрішній каркас. Вона все ще боялася, все ще плакала час від часу, але вже не тонула в цьому, як у першій хвилі.

Мені теж трохи полегшало. Не так, щоб можна було танцювати на столах, але токсичний коктейль із адреналіну й страху, у якому я жила останні тижні, нарешті почав вивітрюватися.

І тільки тоді, коли Мія третій вечір поспіль говорила не про “аптеку” й “аналізи”, а про те, як розповісти мамі й татові, я вперше злякалась іншого: у мене звільнилася частина голови.
І ця частина дуже голосно сказала:

“Ну що, давай тепер про Марка?”

Того вечора Мія складала речі в сумку й репетирувала вголос розмову з батьками, а я сиділа за столом із відкритим блокнотом. З одного боку сторінки написала: “Якщо впустити Марка у своє життя як особливу людину”.

Під цим зробила два стовпчики: “+” і “–”.

— Що ти там складаєш, бюджет? — буркнула Мія з-під шафи.

— Особистий, — відповіла я. — Оцінивши ризики, інвестиції та можливі дивіденди.

Вона посміхнулась криво, але вже без того смертельного суму в очах:

— Головне — не забудь графу “емоційні втрати”.

Я кивнула. Саме з неї й хотілося почати.

У графі “мінуси” найперше з’явилося:

“Якщо все піде по шкільному сценарію”.

Той самий старшокласник, та сама анонімка, те саме “вона не моя”. Реальність давно інша, а сценарій лишився в голові: “якщо хтось дізнається, що ти щиро, по-справжньому до нього, — тебе зроблять жартом”.

Поруч, у “плюсах”, з’явилося:

“Але Марк — не Вова з 11-го Б”.

І це було правдою.
Він не сміявся з чужих слабких місць. Він не розповідав про міст нікому, хоча цілком міг перетворити цю історію на ще одне “пацанське досягнення”. Він не тиснув. Не вимагав відповіді “до понеділка”. Просто був. Писав, питав, жартував, уникаючи будь-якого “ну що там з нами?”.

Я згадала його слова на мосту: “Я не прошу бути моєю дівчиною прямо зараз. Я прошу — не зникай”.
І в графі “плюси” додала:

“Він дає мені час. Не намагається вибити двері, а просто чекає, поки я сама їх прочиню”.

Потім задумалась про те, що взагалі означає “особлива людина”. Це ж не “сервісний пакет”, де тобі автоматично надсилають підтримку, котиків, какао й обійми за підписку.

Кохання — не тільки “мені зробили добре”. Це ще й про те, щоб робити комусь простір. Вставати вночі не тільки до чужого горя, але й до чужих дурних страхів. Пам’ятати, який чай людина любить, і не ображатися, якщо вона не завжди може бути сильною.

Я глянула на Мію. Вона зараз почувалася трохи стійкіше саме тому, що я була поруч — слухала, мовчала, терпіла її гойдалки “народжувати — не народжувати”, ходила з нею по лікарях.

А чи готова я ще на одну таку глибину, тільки вже не як “рятувальна команда”, а як людина, яка теж щось отримує?

У “мінусах” з’явилося:

“Якщо впущу — не зможу бути “наполовину”. Прийдеться чесно: зі своїми травмами, істериками і смішними захистами”.

І ще:

“Ризик втратити не тільки хлопця, а й друга”.

Це боліло. Бо якщо між нами зараз щось зламається, то вже не повернешся в режим “ха-ха, ми просто шаримо меми про каву”.

У “плюсах” натомість записала:

“Можливість нарешті спробувати не ховатися”.
“Хтось, хто бачить мене не тільки веселою”.
“Шанс, що мене не кинуть, коли в мене не все під контролем”.

Я сиділа й чесно уявляла різні сценарії.

Сценарій А: я кажу “давай спробуємо”. Ми пробуємо. Мені страшно, але я говорю про це. Він теж говорити вміє — це я давно помітила. Ми сваримось, миримось, пишемо дурні голосові, гуляємо містом уже не як “двоє людей, які ніяк не визначаться”, а як пара. Інколи я влаштовую свої легендарні істерики, він — свої затяжні “давай все обговоримо”, і в цьому хаосі все одно є щось живе й тепле.

Сценарій B: я боюся до смерті, роблю вигляд, що нічого не сталося, і повільно відсовуюсь. Він втомлюється стукати в зачинені двері, перестає писати. Ми лишаємось “офіційно друзями”, які колись “мали якусь історію”, але про неї говорити ніхто не хоче. Я знову отримую підтвердження, що “краще не лізти в це ваше кохання”.

Сценарій C: я чесно кажу, що поки не готова, але хочу спробувати хоча б не тікати. Ми не даємо цьому назви, але дозволяємо собі бути ближче. Я вчуся не зникати при першій загрозі болю. Він вчиться не рятувати, а бути поруч. І вже з цього щось виростає — або ні, але принаймні без втечі.

— Ти так хмуришся, наче вираховуєш траєкторію метеорита, — буркнула Мія, стрибаючи на місці, щоб застебнути блискавку на сумці. — Це все про нього?

Я не встигла включити свій звичний режим “та ну, яке ще кохання, у мене тут заліки”. Просто кивнула.

— А ти… — вона сідає поруч, серйознішає, — ти взагалі хочеш, щоб він був? Не друг. Оце все “особливий”.

Я відчула, як у грудях щось стискається.
“Я хочу, але страшно” — ось чесна відповідь.

— Я… не знаю, — сказала вголос. — Після всього… після школи, після цього всього з тобою… Мені здається, що якщо я комусь відкриюсь, мене або висміють, або кинуть, коли стане важко.