10.1

В кімнаті було так тихо, ніби всі звуки світу втекли за поріг, а на місці залишилися тільки повітря й уламки нервів. Я застала Мію сидячою на моєму ліжку, ноги підібгані, ковдра обмотана навколо неї, як захисний кокон. Її очі були настільки червоні, що можна було б подумати: вона спеціально добирала туш, щоб підіграти цьому ефекту. Сльози текли ідеально паралельними доріжками — і я раптом згадала, як у дитинстві будувалися моделі залізниць з вітрин — рейки в нікуди, колії до наступної катастрофи.

— Ти… — почала я, і не знала, чи питати “жива?”, чи просто підсунути чай.

Вона довго не реагувала, поки я не сіла поряд. Тоді Мія відвела погляд від ковдри, наче зараз роздрукує мені всі свої діагнози в одному чекові.

— Мені здається, я вагітна, — сказала вона рівно, зовсім не драматично, і лише на останньому складі голос тріснув.

Тепер усе стало глухим. Серіал, який ішов у моїй голові досі (він називався “як вписати свою історію у формат «love story» і не здохнути від сорому”), миттєво змінився на випуск новин у режимі надзвичайної ситуації.

— Мі, — я схопила її за руку, і на секунду здалося, що це я трясуся, а не вона, — це… ти перевіряла?

— Два рази, — сказала Мія і смішно витерла ніс куточком ковдри. — Але, знаєш, коли у тебе затримка — навіть вісім тестів не переконають, поки не побачиш лікаря. Я… не хочу цього. Я не хочу про це думати.

— Може, це ще не… — почала я, і знала, що говорю повну маячню. Але хто взагалі має інструкцію на такі випадки? Я б воліла зараз пройтися голою по Поштовій площі, ніж читати з підказки, як рятувати свою найкращу людину.

Вона мовчала, потім знову почала ридати. Я не знала, що робити, крім як тримати її, притискати, говорити “все буде нормально”, хоча це означало рівно нічого.

— Будь ласка, не кажи нікому, — прошепотіла вона.

— Я ж твоя секрет-скринька, — сказала я. — Навіть не пробуй сумніватися.

Першу ніч ми провели як в аварійному укритті: разом пили чай, дивилися порожній екран ноута й розповідали одна одній історії про дівчат із мемів, які гуглять “чи можна завагітніти, якщо…”. Я вперше побачила, як Мія зламується: зовсім не по-кіношному, без істерик і розбитих чашок — просто повільно розчиняється у власному страху, а все, що залишається, — це нервова посмішка і “я не вмію робити з себе головну тему, але більше не можу про це мовчати”.

Дні далі були схожі на повторюваний сон. Я вставала, дивилася на Мію — іноді вона ще спала, іноді вже готувала чай — і кожного разу думала: “як би це переживала вона, якби на моєму місці була я?” Ця думка не залишала: я давно звикла бути фоном, опорою, людиною, що смішить інших і рятує їх від суму, але не від реальної біди. Тепер же мій внутрішній світ розділився на “до” і “після Міїної затримки”.

Першого ж дня ми разом пішли в аптеку. Я жартувала, що це “наш girl-power-квест, тільки на виході замість золота — два сантиметри пластика й ілюзія впевненості”. Аптекарка дивилася на нас із сумішшю жалю та співчуття. Мія майже не говорила, стояла, як людина, що чекає розстрілу. Я купила одразу три тести різних марок — як експериментатор у лабораторії.

Повернувшись у гуртожиток, ми влаштували “scientific morning”. Я намагалася її смішити, читала інструкції уголос із пафосом телеведучого (“урина має бути свіжою, не з холодильника”, “результат не вважати достовірним після трьох хвилин”, — серйозно, хто це пише?), але Мія тільки знизувала плечима й брала тест у ванну. Після кожного повернення в кімнату вона тримала пластикову штуку так, ніби це вирок. Я була поряд, навіть коли вона просила “не заходити в туалет наступні десять хвилин”.

Перший тест — дві смужки. Другий — розмазано, але друга лінія таки є. Третій — “сумнівний результат, повторіть через тиждень”. Я викинула всі коробки в бак підписаного “санітарка Раїса”.

— Може, це неправда, — сказала я.

— Може, — відгукнулась Мія, але сказала це не так, як людина, що хоче вірити.

Я обійняла її, і в цю мить відчула, що все моє життя — це черговий сезон серіалу, де головна героїня ніколи не дозволяє собі бути головною. Навіть коли все, що треба зробити, — просто дати собі право на “болить”.

Далі були дні лікарень, гуглу, десятків “ти можеш мені довіряти” — і жодного слова, сказаного Маркові чи навіть брату. Я знала: якщо зраджу це, втрачено буде все, не лише довіра. Десятки разів на день я хотіла написати Маркові “мені треба поговорити”, але зупиняла себе: у пріоритеті — порятунок подруги, все решта — потім, якщо виживу.

Вночі я прокидалася від того, що Мія плакала в подушку. Іноді я робила вигляд, що сплю, і лише вранці обережно витирала вологі плями з її наволочки, іноді — брала її за руку, навіть якщо вона вже не хотіла говорити. Був момент, коли ми просто сиділи обидві в темряві, і Мія сказала:

— Ти не злишся, що я зламала тобі весь романтичний настрій?

— Ти що, — відповіла я, і це була правда, — якби не ти, я б уже точно напартачила в кілька разів сильніше.

Вона зітхнула:

— Ти реально вважаєш, що у світі ще бувають люди, які не зраджують?

Я задумалася. У мене було пару таких френдзон із дитинства, коли я щиро вважала, що якщо дуже постаратися, то навіть найбільший тролль у школі рано чи пізно оцінить, наскільки ти класна. Але у фіналі ти завжди лишаєшся “подругою для підстраховки”, навіть якщо підстрахувати вже нікого й нічого.

— Я впевнена, — сказала я, і зловила себе на брехні. — Ну, або якщо немає — значить, треба самій стати цією людиною.

— Це звучить, як твоя улюблена “мотиваційна цитата з твітеру”, — сказала Мія, але вперше за добу посміхнулася.

Ми так і провели тиждень: між аптеками, коридорами лікарень, сміхом крізь сльози і нашими власними квестами на виживання. Я перестала перевіряти телефон що десять хвилин, хоча іноді вночі прокидалася й потайки читала старі повідомлення від Марка. Там завжди була якась мікродоза турботи, навіть коли він писав про звичайні речі — меми, дурнуваті новини з факультету чи котиків у шапках.