10. Коли світ тріскає по швах

Після того як двері гуртожитку зачинилися за мною й запах хлорки повернув на землю, мені здалося, що міст, Марк, вода й навіть ота сцена з рук на моїх плечах були не моїм життям, а трейлером до якогось фільму, який забанять у країні за надлишок чутливих сцен. Все, що було за межами цього під’їзду, знову стало фоном: сірим, вологим, облупленим, з битим склом у дверях і старою вахтеркою, що стереже мій прохід у реальність краще, ніж будь-який астральний портал.

У голові досі грало: "Я закохався в тебе, Ладо". І якщо в когось від таких фраз відкривалася друга чакра чи, навпаки, верхній поверх зносило вибухом ендорфінів, то у мене — легка істерика: я тягнула в кишеню, шукала телефон, щоб ще раз глянути на останнє його повідомлення, і тільки тоді розуміла, що з мосту до гуртожитку минуло хвилин 40, а я вже примудрилася пережити три стадії емоційного похмілля.

Смішно, але перша думка: "Нічого, завтра всі забудуть, і світ повернеться на місця". Я навіть встигла придумати собі мініатюру для Твіттера: “Міст — супер, кінець серіалу — трохи лякає. Але якби були номінації на найкращий рикошет самооцінки, то отримала би, напевно, навіть без дякую.” Так, я все ще була тією самою людиною, яка рятує себе від драми через жарти. Навіть коли це вже не працює.

У під’їзді, як завжди, зустрів запах котячого корму, хлорки і чиїхось дешевих духів (на першому поверсі мешкала дівчина, яка щоранку освячувала сходи запахом дешевої "Кобри", і якщо з часом ця аура стала рідною, то саме зараз вона била по голові, як холодний душ). Кожен крок — ще одна сходинка назад у світ, де потрібно тримати обличчя, і ще одна спроба забути, що на мості я погодилася “не тікати”. Але ж погодитись і зробити — дві різних Лади. Чи, скоріше, Лада і її тінь, які, як дві подружки з початкової школи, завжди сперечаються за право називатися головною.

Пам’ятаю, коли вже лишився один проліт до “нашої” кімнати, мене накрило: може, зараз увімкнеться скриня Пандори, і все повернеться, як було — я знову почну сумніватися, чи правда в цьому світі буває щось “між строками”, і чи, бува, не перебільшую, коли уявляю собі, що в Маркові очі я й справді була головною героїнею, а не черговим колоритним персонажем для мемної підбірки.

Двері, які завжди трохи скрипіли на фініші, сьогодні звучали, як фінальний клаксон на матчі. Я, звісно, готувалася, що буде “як завжди” — Мія або дрімає в наушниках, або читає конспект, або влаштовує марафон чаю з мандаринами і кличе мене на кухню, бо тільки разом “кайф від вечора множиться”. Але саме цього разу, на мить перед тим, як дістати ключі, я задумалась: писати Марку чи не писати? Написати, що дійшла, що все окей, що не зникла, як він просив.

Але навіть не торкнулася екрана. Може, просто не хотіла сполохати ту версію себе, яка ще тримається за міст і вечір, як за єдиний реальний доказ, що вся ця історія відбулася. А може, вперше боялася, що якщо “продовжу”, то вже не зможу відкотитися назад. Мені ніколи не було страшно показувати себе смішною — а ось бути чиєюсь героїнею по-справжньому страшно. Бо там, на містку, можна погодитися на все, навіть на романтичний фінал із заплющеними очима. Але вдома, у світлі лампи, навіть найкращий сценарій ризикує стати мильною оперою.

Я застигла біля дверей ще секунду: слухала тишу в коридорі, нюхала знайому суміш кави, хлорки і котячого корму й думала: чи можна взагалі пояснити комусь, що у тебе зараз у голові відразу три вечірки — одна на мосту, одна на фейкових “я окей”, і третя — де ти стоїш перед дверима й не маєш сил відчинити. Вийшло смішно: навіть коли головний нервовий сюжет обірвався, я все одно залишалася заложницею власних “якщо що”.

І, може, саме тому, коли я нарешті відчинила двері, реальність дала ляпас, якого не передбачав жоден сценарій.