9.1

Пішохідний міст зустрічає нас прохолодою й слабким гулом міста десь внизу під ногами. День усе ще хмарний, але не вітряний: повітря стоїть щільною ковдрою, від якої хочеться то сміятись, то мовчати.

На середині мосту я зупиняюсь. Дніпро на горизонті — не листівковий, сірий і задумливий, зате справжній. Береги розпливаються в легкому серпанку, а десь далеко чути, як хтось грає на гітарі.

— Люблю це місце, — кажу. — Тут завжди ніби пауза посеред фільму.

— Стоп-кадр, — погоджується Марк.

Я кладу руки на холодні перила й на кілька секунд забуваю про нього, про університет, про все. Просто дивлюся на воду й дихаю.

Чую, як він підходить ближче. Кроки тихі, обережні — не з тих, що “увалюються в кадр”.

— Можна? — його голос звучить десь зовсім поряд, над самим вухом.

Я не одразу розумію, про що він, але потім відчуваю, як його долоні лягають мені на плечі — легким, запитальним рухом. Я киваю, не відводячи погляду від річки.

Він притягує мене ближче до себе, не притискаючи надміру — просто тепло за спиною, від якого раптом зникає відчуття, що міст може хитатися.

Секунду ми стоїмо мовчки. Моє серце б’ється так голосно, що мені здається: якщо він зараз нічого не скаже, я все одно зрозумію.

Але він говорить.

— Ладо… — починає і стиха сміється, ніби репетирував це сто разів, але всі варіанти раптом вилетіли з голови. — Я звик бути людиною слів. Лекції, семінари, тексти… А зараз слова якось не слухаються.

Я відчуваю, як у нього трохи тремтить подих, і від цього мої коліна теж стають м’якими.

— Пам’ятаєш, ти казала, що не віриш у “особливих людей”, бо завжди думала, що це не про тебе? — продовжує він.

Я ковтаю повітря. Так, я казала. На кухні гуртожитку, між двома кружками розчинної кави й черговим “жартом для самозахисту”.

— Я тоді нічого не відповів, — говорить Марк. — Бо злякався, що прозвучу надто серйозно. Але весь цей час хотів сказати одне: ти для мене — саме така особлива людина.

Його руки на моїх плечах стискаються трохи сильніше, але не боляче.

— Я бачу, як ти ховаєшся за жартами, коли тобі страшно, — тихо продовжує він. — Як робиш вигляд, що тобі все одно, коли ні разу не все одно. Як ставиш інших на перше місце, а себе лишаєш на потім. І… мені хочеться бути поруч не тільки тоді, коли ти “смішна й сильна”, а й коли тобі погано, страшно, соромно чи просто ніяк.

У мене всередині щось перевертається. Усі ті роки, коли я вірила, що мене можна любити лише за “веселу версію” — ніби хтось натискає клавішу delete.

— Я закохався в тебе, Ладо, — каже він нарешті. Без пафосу, дуже просто. — Не у твої жарти, не у твої меми, навіть не у твої перфоменси. У тебе. Таку, як ти є. З усім бардаком у голові, з колекцією страхів і з тим, як ти тримаєшся за людей, які тобі важливі.

Я закриваю очі. Холодний метал під долонями, його тепло за спиною, шум автівок внизу — все змішується в якийсь один нескінченний момент.

— Я не хочу, щоб ти відповідала мені зараз, — додає Марк після паузи. — У мене немає списку умов, немає годинника з таймером “до завтра”. 

Він трохи змінює положення рук: одна залишається на моєму плечі, друга обережно торкається мого зап’ястя, ніби перевіряє пульс.

— Тому я просто скажу: я поруч, — говорить він. — Скільки тобі буде треба. Можеш злитися, тікати, мовчати, писати мені тільки меми про котів. Я не прошу “будь моєю дівчиною прямо зараз”. Я лише прошу: не зникай. Дозволь мені бути у твоїй історії, навіть якщо ти ще не вирішила, в якій ролі.

По тілу біжать мурахи — від кожного слова, від кожної паузи між ними.

— Я не знаю, що сказати, — шепочу. Голос звучить, наче не мій.

— І не треба, — Марк легко торкається щокою моєї скроні. — Те, що ти не тікаєш, уже дуже багато говорить.

Я сміюся крізь сльози, яких ще нема, але вони десь близько.

— Я… просто давно не вірю, що хтось може залишитися, якщо побачить мене “без броні”, — зізнаюсь.

— Я не ідеальний, — відповідає він. — Я теж боюся. Але хочу спробувати. З тобою.

Ми стоїмо так ще якусь мить, але ніби вічність. Хмарне небо висить над нами низько, але чомусь уже не тисне. Я відчуваю, як моє дихання поступово вирівнюється в такт його подиху.

Нарешті я перевертаю в голові всі можливі слова й обираю одне-єдине:

— Добре.

— Добре “я не піду”, чи добре “подивимось”? — тихо уточнює Марк.

— Добре… “я не зникну”, — кажу.

Він видихає так, ніби весь час тримав у собі цілий океан.

— Домовились, героїне, — усміхається.

Ще трохи ми стоїмо, притиснувшись одне до одного посеред мосту, який раптом перестає бути просто металом. Це точка, в якій усе, що було раніше, і все, яким буде моє життя далі, ділиться на “до” і “після”.

Дорогою назад ми майже не говоримо. Але це не незручна тиша — скоріше та, в якій кожен намагається скласти нову картинку світу. Час від часу Марк легенько стискає мою руку — ніби нагадує: “Я тут, не вигадай собі іншу реальність”.

Біля гуртожитку він зупиняється.

— Ти як? — питає. — Не провалилася в паралельну реальність від передозування відвертістю?

— Трохи хитає, — чесно кажу. — Але в хорошому сенсі.

— Якщо що — я онлайн, — усміхається він. — І офлайн теж, але для цього треба зайвих двадцять хвилин на дорогу.

— Напишу, — обіцяю.

Він нахиляється й дуже легко торкається губами мого чола — наче ставить не крапку, а кому.

— Доброї ночі, Ладо, — каже він.

— І тобі, — відповідаю й заходжу всередину, тримаючись за поручень, бо земля під ногами здається трохи м’якішою, ніж зазвичай.

У кімнаті Мія задрімала з увімкненим серіалом. На столі — недопитий чай і пачка сухариків. Я тихо вкриваю її ковдрою, лягаю на своє ліжко й дістаю телефон.

Від Марка вже є повідомлення:

“Серйозно, не думай, що це був сон. Якщо завтра захочеш зробити вигляд, що нічого не було — це ок. Але знай: для мене було.”