9. Кіно, яке ніхто не називає побаченням

Наступний ранок після дня народження Соні почався не з кави, а з того, що Мія майже збила мене з ніг, вилітаючи в коридор до ванни.

— Все норм? — крикнула я їй услід, але у відповідь почула лише шум води й тихе “угу”, яке не звучало як “угу”.

Коли вона повернулася, була бліда, як стіна, і тримала в руках склянку води.

— Може, температуру поміряти? — я скоріше відчула, ніж побачила, як у мене всередині підіймається паніка.

— Та ні, — Мія махнула рукою й повільно сіла на ліжко. — Просто організм вирішив, що вчорашній торт був зайвим. І, можливо, третя порція олів'є теж.

Вона посміхнулась, але посмішка вийшла кривою. Поклала долоню собі на живіт — звичний жест, на який я тоді ще не звернула особливої уваги.

— Я сьогодні нікуди не піду, — сказала вона. — Хочу день “лежу і дивлюся стелю”.

— Окей, — відповіла я. — Я з тобою. Будемо разом дивитись стелю, виберемо найкращу тріщину.

Мія закотила очі:

— Ладо, я сказала “лежати”, а не “лежати й мучити себе провиною”.

Телефон пискнув — у нашій групі спливло повідомлення від Марка:

“Є ідея. Сьогодні прем’єра фільму. Хто в кіно?”

Під ним — постер: супергеройська комедія, яка вдавала з себе артхаус.

Я автоматично одразу поставила “+”: Соня, Денис, Максим "Друкує...". Я машинально усміхнулася, але навіть не встигла заблокувати телефон, як почали сипатися нові повідомлення:

“Мене поховала робота, соррі”

“Мене теж, але іншою лопатою”

“Я ще дихаю, але дедлайн підкрадається”

За десять хвилин із “чудової компанії” залишилися тільки я і Марк.

Мені прийшло приватне:

“Як ти після вчорашнього? Є сила на кіно?”

Я глянула на Мію: вона лежала, укрившись ковдрою по підборіддя, й скролила стрічку на телефоні, але очі були втомлені.

— Слухай, — почала я невпевнено, — якщо тобі зле, я нікуди не піду.

— Стоп, — вона відклала телефон і подивилась на мене майже суворо. — По-перше, я не вмираю. По-друге, якщо ти відкладеш своє життя через мою легку драму шлунка, я ображусь.

— Але ж ти сама вчора казала, що хочеш більше відпочивати, — пробую знайти відмазку.

— Відпочивати, а не робити з мене гуртожиткового пацієнта, — видихає Мія. — І взагалі, — очі в неї на мить теплішають, — я тебе знаю. Ти зараз не за мене переживаєш, а за те, що це “майже-побачення”.

Я мовчу.

— Іди, — м’яко додає вона. — Мені реально треба день тиші. Я подивлюсь серіал, поїм крекери й подумаю, чому мій організм вирішив мене так жорстко тролити. Якщо щось буде зовсім не ок — я тобі напишу.

— Точно?

— Точно, — киває. — Якщо не підеш, я буду вважати, що ти мене зрадила в найкращий момент твого любовного розвитку.

— Це не любовний розвиток, — бурчу.

— Ага, а я не Мія, — відповідає вона й закутується в ковдру. — Ідіть уже, кіноіндустрія не чекатиме.

Я відповідаю Маркові:

“Якщо не проти компанії трохи змореної, то можу. Мія сьогодні відпочиває.”

Відповідь прилітає майже миттєво:

“Я тільки за. Зустрінемось біля ЦУМу о третій?”

Серце робить той самий дурний рух, що й учора, коли нас проводжала Соня з тортом.

— Я виглядаю нормально? — питаю, вже риючись у шафі.

— Ти виглядаєш так, ніби в тебе сьогодні важливий іспит на який ти не хочеш йти, — каже Мія. — але іти тобі на нього все одно доведеться.

Я обираю просту чорну сорочку, джинси й кросівки — так, ніби “я просто вийшла в люди, не перебільшуйте”. Волосся залишаю розпущеним, щоб можна було сховатися за ним у разі раптової паніки.

Перед виходом Мія тихо додає:

— Якщо буде дуже страшно — просто подихай. І напиши мені хоч смайлик, щоб я знала, що ти жива.

— Домовились, — кажу і, здається, вперше за довгий час виходжу з кімнати не для того, щоб від когось втекти.

Марк чекає біля входу до ЦУМу, з паперовим стаканчиком кави в руках і шарфом, який виглядає надто яскраво для похмурого дня. Побачивши мене, він усміхається так, ніби щиро радий, що це таки сталося.

— Я боявся, що ти напишеш “відмінимо”, — каже.

— Я теж, — відповідаю. — Але тоді Мія погрожувала мене вбити.

— За що?

— За відмову від культурного розвитку, — хитаю плечима.

Він сміється, і напруга в мені трішки відступає.

Марк купує квитки, ми сідаємо на свої місця і ділимо між собою попкорн. У залі — напівтемрява, кілька випадкових глядачів і той самий дивний постер, який здається ще абсурднішим на великому екрані. Ми сідаємо майже по центру.

Перші хвилини фільм намагається бути серйозним, потім раптом перетворюється на комедію, і ми сміємося гучніше, ніж варто. З сусіднього ряду хтось шикає, але замість того, щоб образитися, ми ледь стримуємо новий вибух сміху.

У якийсь момент, між сценами, де героїня рятує світ і власну самооцінку, Марк нахиляється до мене й шепоче:

— Я міг би зараз аналізувати режисуру, але думаю лише одне: дуже добре, що ти поруч.

Світло екрана малює його профіль у холодних відтінках, а всередині в мене від того стає тепліше.

— У мене, здається, така сама думка, — відповідаю. — Просто я боялась сказати її першою.

Він коротко торкається моєї руки — ненав’язливо, обережно, ніби перевіряє межі. Я не відсмикуюсь.

Фільм закінчується, ми виходимо з ЦУМу, і мені раптом шкода, що темнота ще не настала: хмарний день робить місто пласким, але в цьому є свій плюс — у нас є час.

— Повертаємося в гуртожиток? — питає Марк, хоча в голосі чути, що йому не дуже хочеться повертатися.

Я дивлюся на сірий Хрещатик, на людей із парасольками, які носяться туди-сюди, і кажу:

— Якщо вже ми вирвалися в центр, давай не здаватися так швидко. Прогуляємось?

— Думав, ти не погодишся, — усміхається він. — Ходімо.

Ми йдемо по Хрещатику: повз знайомі вивіски, вуличних музикантів, які не здаються навіть у такий неживий день, і продавців кави, що пахне на всю площу. Розмовляємо про фільм, про університет, про те, як безглуздо іноді виглядає дорослість, коли ти все ще не вмієш нормально прати светр.