8.3

Ми йдемо вчотирьох майже до самого кампусу. Дорогою говоримо, хтось розповідає історію про те, як колись переплутав гуртожиток і заніс піцу взагалі чужим людям, Мія коментує кожну вивіску, а я вловлюю уривки й відчуваю, як усе, що сталося за вечір, повертається до мене по-новому, гостріше за смак ранкової кави.

Біля головного входу на територію гуртожитків ми зупиняємось. Далі хлопці йдуть до свого корпуса, ми з Мією — до нашого.

— Ну що, панянки, — Максим розкриває руки, — далі ви самі. Якщо що, дзвоніть, я приїду на білому тролейбусі.

Мія сміється й обіймає його:

— Ми ще подумаємо, чи ти достойний такого виклику.

Марк тим часом підходить ближче. Його пакет із тортом хитається в такт крокам.

— До зустрічі, героїне, — каже він тихіше, ніж Максим, але так, що я чую кожне слово.
— Відпочинь від усіх цих… інтенсивів.

— Спробую, — відповідаю. — Ви теж не загубіться.

На мить здається, що він хоче щось додати, але замість цього просто усміхається й киває Мії:

— Нагадай їй завтра, що вона класна, якщо раптом забуде.

— Запишу в календар, — відповідає Мія.

Ми махаємо їм руками, хлопці відходять у бік свого гуртожитку, а ми з Мією заходимо за ворота й лишаємось удвох на доріжці до нашого корпусу. Здається це їх останній тиждень так. Якщо не помиляюся, невдовзі вони розїдуться.

Саме в цей момент починається дощ. Справжній, важкий, з тих, що не сніг і не дощ — а щось третє, схоже на маринад для нещасних. Ми накидаємо капюшони, але краплі все одно пробиваються до облич.

Мія час від часу щось коментує — про чиюсь сукню, про Сашків плейлист, про те, як Соніна кішка вкрала ковбасу зі столу. Я відповідаю уривками: усе, що сталося за вечір, тепер накручується поверх Маркового “героїне”, наче ще один шар плівки.

Я думаю про кожен дотик, кожен погляд, кожне “ти окей?” від нього. Все це так просто, ніби обмотане у фольгу з жартів, і водночас так складно, що в голові крутиться єдина фраза: “Цього не може бути. Не зі мною”.

— Ти підозріло тиха, — каже Мія, коли ми обходимо зачинений кіоск із кавою вже всередині двору. — Навіть для тебе.

— Просто втомилась, — відповідаю. — Багато людей, багато звуків.

— Ага, — киває вона. — І один конкретний звук у вигляді Марка.

Я фиркаю:

— Припини. Він просто… прикольний друг.

— Звичайно, — погоджується Мія. — Просто абсолютно випадково нормальний саме в твоєму напрямку. Ладно, мовчу, — піднімає руки. — Допитаю тебе вже в кімнаті.

Мені навіть добре, що вона не лізе глибше. Я зараз не впевнена, чи витримала б чужі слова поверх свого хаосу.

Я раптом згадую, як у школі була єдиною в класі, хто виходив на вулицю без парасольки: здавалося, що це додає мені особливого шарму. Насправді ж я отримала тільки нежить і ще одну кличку від однокласників.

Від цієї думки в голові клацає спогад.

…Тоді мені було чотирнадцять. Увесь світ складався з домашки, злих вчителів і хлопців із одинадцятого класу. Я ходила в секцію волейболу й була впевнена, що якщо мати довгі ноги, можна отримати будь-яку роль у житті. Я ще не знала, що краще навіть не намагатися ставати “героїнею”, якщо не готова до епічного фейлу.

Об’єктом мого фокуса був старшокласник, який завжди пахнув цигарками й “лютою чоловічою впевненістю”, хоча реально його просто всі боялися. Я написала йому анонімку (гроші на найкращу листівку витратила з маминих “на булочку”): написала, що в нього дуже гарні руки і що я би хотіла, щоб він колись узяв мене за руку.

Він прочитав листівку при всіх у спортзалі, гиготів хвилин десять, а потім передав далі з підписом: “Тепер вона твоя”.

Тиждень поспіль щоранку я йшла до школи, і на вхідних дверях мене чекала його компанія. Кожного разу, коли я проходила повз, хтось із них кричав: “Он твоя мала йде!”, а він відповідав: “Вона не моя”.

Я не помітила, коли перестала ходити в секцію волейболу, а потім і зовсім перестала вітатися зі своїм відображенням у дзеркалі.

Я тоді вирішила: якщо хтось і полюбить мене колись — то тільки за те, що я смішна, іронічна й взагалі не “оця ваша героїня”. Може, тому всі мої crush’і закінчувались тим, що я жартувала і ховала свої почуття під мільйоном шарів сарказму.

Тепер же я йду крізь мокрий сніг у дворику гуртожитку й ловлю себе на тому, що дуже хочу стати для когось “оцією дівчиною”. Але так страшно, що вивертає шлунок.

— Про що задумалась? — питає Мія, коли ми вже підходимо до нашого під’їзду.

— Про школу, — чесно кажу. — І про те, як тоді було страшно.

— Давай так, — зітхає вона, відчиняючи двері, — завтра ти мені розкажеш усе про школу, а я тобі — про Влада. І разом будемо сміятись з усіх цих “великих почуттів”.

Мені подобається її план. Хоча я знаю: сміятися буде не завжди, але разом — легше.

У під’їзді гуртожитку пахне розчинною кавою, підлога вкрита тонким шаром води, а на сходах сидить п’яний сусід із третього поверху й розповідає комусь у телефон про “життя без проблем”. Ми проходимо повз нього, і мені раптом стає легше — від того, що мої проблеми такі… людські.

У кімнату ми заходимо разом. Мія одразу скидає куртку на стілець і біжить з кімнати. Якось дивно. Вона повертається через 10 хв, ніби її як лимон вичавили.

— Мія, з тобою все добре? — запитую її.

— Так, мабуть, трохи перебрала з алкоголем. — говорить вона. Це здається мені трохи дивним, адже вона не так багато випила. Хоча, я ж не постійно була поруч, може десь щось намішала.

— Ну щі, вітання, ти вижила! — театрально оголошує вона.

— Навіть не намокла до кісток, — відповідаю, стягуючи кросівки.

— Ну, давай, — вона присувається ближче. — Я чекала, що ти прийдеш із драмою. Розповідай.

Я зависаю на секунду, а потім сідаю навпроти, підібгавши ноги.

— Він сказав, що я класна, — кажу нарешті.

Мія дивиться так, ніби оцінює, чи це достатньо для щастя.