8.2

Після півночі всі люди на вечірках діляться на три типи: одні танцюють, бо вже нічого не контролюють, другі втомлено зависають на диванах і роблять вигляд, що думають про сенс життя, а треті — ті, що збираються на балконі, щоб дихати свіжим повітрям і наче змивати з себе зайвий шум.

Я, як завжди, потрапляю у третю категорію.

На балконі ледь пахне димом, хоча ніхто зараз не курить — просто лишилися сліди від попередніх гостей. Повітря тут гостре, як свіжий лайм: вдихаєш і на секунду забуваєш, скільки у тебе “батарейок” лишилось на ніч. З вулиці долітає звук поодиноких авто, а з кімнати — приглушене “хей!” від чергового Маркового жарту.

Я стою в кутку, оперлась на підвіконня й розглядаю вогні сусіднього двору. Насправді я просто даю собі час зібратися: у голові ще гуляє алкоголь, але серце давно працює без підказок, і кожен новий погляд Марка змушує похитнутися мою впевненість що ми тільки хороші друзі..

Він з’являється тихо, не як у кіно — ніде не гупає, не сміється, просто заходить і прикриває за собою балконні двері. На мить у просторі стає так тихо, що я ловлю навіть звук власного дихання.

— Що, задихнулася у цій вакханалії? — питає він неголосно.

— Та ні, — кажу, намагаючись не дивитись на нього прямо, — просто треба було вийти й провітрити мізки.

— Знаєш, я так само, — каже він і стає поруч, спираючись на перила. Тепер між нами менше двадцяти сантиметрів, і я думаю, що, напевно, це вже офіційно територія “напруги”.

— Ти завжди така напружена? — питає він через пару секунд мовчання.

Я сміюся, але в цьому сміху більше розгубленості, ніж гумору.

— Ти завжди такий спостережливий?

— Ну, деколи простіше запитати напряму, — каже він і дивиться просто мені в обличчя.

Я роблю ковток повітря й не знаю, куди себе подіти. Всі мої захисні жарти в одну мить кудись щезають, і я лишаюсь із собою — звичайною, з мільйоном комплексів і цим новим, трохи болючим бажанням, щоб мене зараз обійняли.

Він не підходить ближче, не робить жодного драматичного руху — просто стоїть і чекає, чи скажу я щось у відповідь.

— Може, так і є, — кажу я й сама не певна, чи це про напругу, чи про мене загалом.

Він посміхається м’яко, без іронії, і на секунду я бачу зовсім іншого Марка — того, який може бути дуже серйозним, якщо треба.

— Я просто помітив, що ти весь вечір сміялася трохи голосніше, ніж потрібно, — каже він. — Може, щоб себе переконати, що все окей? Чи я вигадую?

— Може, й ні, — відповідаю, і з кожним словом відчуваю, як цей діалог розбирає мене на деталі.

Ми знову мовчимо, і я помічаю, як у вікні навпроти хтось теж дивиться на цей балкон. Я одразу відводжу погляд і переводжу тему:

— А ти завжди говориш людям такі речі?

Він удає, що подумав, а потім:

— Ні. Просто мені з тобою хочеться говорити чесно.

Тут у мене майже вимикає всі системи.

Я стою мовчки, а всередині вже повний хаос — і замість того, щоб знову щось віджартувати, я просто дивлюсь на його руку, яка лежить на перилах поряд із моєю.

Він помічає це й, не питаючи дозволу, кладе зверху свої пальці. Дуже легко, навіть ніби випадково.

У цей момент мені здається, що можна було б розповісти йому абсолютно все: і про те, як у школі я мріяла бути героїнею романтичних фільмів, і як кілька років тому через подібну історію боялася відкриватися комусь знову, і навіть про те, що інколи хочеться, аби тебе просто обійняли й довго не відпускали.

Я не встигаю сформулювати жодної з цих думок, бо він перший каже:

— Якщо що, я не кусаюсь. Ну, хіба що інколи.

Я сміюся, але цього разу щиро.

— Дурень, — кажу я, і на мить усе стає легше.

Він проводить пальцем по моєму зап’ястку, дуже обережно, ніби досліджує невідому територію.

— Тебе сьогодні хтось гладив? — питає він раптом, і ця фраза настільки відверта, що я завмираю на секунду.

— Ні, — кажу я; голос звучить тихо, але так, ніби це єдина відповідь у світі.

Він легенько тягне мене за руку до себе. Усі мої внутрішні бар’єри розсипаються, і замість опору я відчуваю абсолютний спокій.

— Я можу? — питає.

Я тільки киваю.

І він справді робить це — обіймає так, ніби у нас є на це тисяча років. Його руки теплі, але не душать, а просто дають відчути, що ти тут, і що з тобою зараз усе буде нормально.

Ми стоїмо так хвилину, дві — я вже не рахую.

Коли він відпускає, я дивлюся на нього й бачу в очах ту саму чесність, якої завжди не вистачало навколо.

— Ти класна, — каже він тихо, і я вірю кожному слову.

— Ти теж, — кажу я.

За склом досі чути музику, але тут, на балконі, все вже інше.

Ми повертаємося у кімнату, ніби нічого не сталося. Мія кидає на мене короткий оцінювальний погляд — той самий, яким подруги вміють за три секунди прочитати всю твою душу. Я роблю нейтральне “що?” і вона лише хмикає: “Потім”.

Ще хвилин двадцять усі поволі збирають речі, доїдають піцу й допивають свої “останній ковток — і додому”. Соня дарує нам із Мією по куску торта “на ранок” і шепоче:

— Дякую, що прийшли. Без вас було б не так смішно.

Ми з Мією, Марком і Максимом виходимо разом. На сходах лунає колективне “па-па!”, хтось ще кричить: “Напишіть, як доберетеся!” — і двері квартири зачиняються, залишаючи по собі шлейф музики й теплого світла.