8.1

Те, що вечірка входить у фазу “інтенсив”, я розумію одразу, як тільки кухонна музика починає змагатися з головним плейлистом. У квартирі стає щільно, як у метро о восьмій: кожен рух — із дотиком, кожна розмова — на півтора носа від обличчя.

Я, як справжній експерт із соціальної екології, займаю позицію біля журнального столика: тут можна і брати снек, і фіксувати погляди по кімнаті, і не бути “на виду”, як ті, хто танцює чи занадто активно обіймається у вітальні.

Мія спочатку тримається біля мене, але досить швидко перемикається на нову подругу Соні, і я не встигаю оговтатись, як залишаюсь одна серед знайомих і незнайомих голосів. Втім, я знаю: варто мені подати сигнал — і Мія буде поруч, вона сьогодні в режимі “за твоєю спиною, але не на шиї”.

— Ладо, у тебе щось порожньо, — каже Марк, і я раптом бачу, що він стоїть просто навпроти, а в руці тримає пляшку і мою (так, мою!) підписану склянку. Він вправно підливає і робить вигляд, що нічого особливого не відбувається.

— Дякую, — кажу, намагаючись не зустрітися з ним очима, але погляд все одно піднімається і зависає на його носі (чомусь саме ніс сьогодні здається головною точкою гравітації).

— Ти знала, що у тебе найсерйозніший вираз обличчя з усіх тут? — підколює він. — Навіть Денис зараз “на мінімалках” порівняно з тобою.

— Це тому, що я вже доросла і відповідальна, — б’ю жартом у відповідь. — І взагалі, треба комусь тримати цю вечірку в тонусі.

— Дивись, якщо що, я допоможу, — каже й на секунду торкається мого плеча, ніби підтверджує слова дотиком. Дотик короткий, але мені вистачає, щоб усередині почався відлік часу, як при старті ракети.

— Добре, але тоді ти відповідальний за плейлист, — кажу і сама собі дивуюсь, чому не розвернулася чи не втекла у ванну під виглядом важливої справи.

Марк піднімає брову:

— Не вірю, що ти й справді слухаєш все це, — показує на динамік, звідки ллється щось між The Strokes і старим електропопом.

— Я універсальна, — відповідаю. — Можу і “Червону руту”, і це.

Він сміється, а потім:

— Давай, наступну годину ти контролюєш музику, я — решту світу.

Я вже відчуваю, як у мені працюють обидва мозки — головний і “аварійний”. Один придумує жарти й відмазки, другий — тільки й думає, чи це все справді про мене, чи я знову надумала зайве.

Далі вечір рухається фрагментами.

Фрагмент перший. Марк повертається до Соні, щоб допомогти їй з музичним додатком. Я відчуваю погляд на собі навіть тоді, коли він стоїть спиною — типу “я все одно тримаю ситуацію під контролем”.

Фрагмент другий. Я йду на кухню по чіпси, а він опиняється поруч, хоча, здавалося б, тільки-но був у сусідній кімнаті. Жартує про “багатозадачність”, я кидаю у відповідь щось про гіперактивність, але всередині кипить не розмова, а сама ситуація.

Фрагмент третій. Хтось просить зробити загальне фото. Телефон опиняється у Марка, він ставить усіх у ряд, а потім чомусь знімає мене окремо, під приводом “ти ж головна зірка цього року”. Я роблю дебільну гримасу, бо тільки так можу витримати камеру на собі.

— У тебе реально прикольний профіль, — каже він після фото.

Я червонію не від фрази, а від того, що всередині вже не залишилося жодної перепони між мною та його присутністю.

Коли я повертаюся на підвіконня, Мія непомітно сідає поряд і штовхає мене ліктем.

— У Марка сьогодні явна фаворитка, — шепоче. — І це точно не Соня.

— Припини, — бурмочу. — Він просто ввічливий.

— Ага, — тягне вона. — Особливо, коли тричі за вечір “випадково” опиняється там, де ти.

Я закочую очі, але десь глибоко всередині маленький маячок “може, вона має рацію” блимає все частіше.

Вечір потроху спадає з піку. Хтось уже сидить на підлозі, втомлено жуючи піцу, хтось підтанцьовує в кутку, тримаючись за стіну, Мія сміється на кухні з новою Соніною знайомою. Ми з Марком збираємо зі столу одноразові стаканчики й тарілки, бо Соня просить “хоч трохи прибрати це життя”.

Ми одночасно нахиляємось над столом, плечі торкаються, і він знову — ненароком — торкається мого плеча.

— Ти окей? — питає він, на диво по-справжньому.

— Окей, — кажу, і раптом розумію, що це вже не про вечірку, а про мене.

Він усміхається, ніби задоволений відповіддю, й киває в бік балкона:

— Підеш подихати? Тут скоро буде занадто людно навіть для таких універсальних, як ти.

І я йду.