8. День народження Соні

Усе нове починається з коридору.

У коридорі пахне чужим парфумом і трохи — підгорілим сиром. Ми з Мією піднімаємося на четвертий поверх: вона незграбно тримає торт у коробці, я — пакет із подарунком, який ось-ось випаде з рук.

— Якщо я впаду, ти рятуєш торт, а не мене, — шепоче Мія.

— Уже бачу заголовок: “Дівчина загинула героїчно, зберігши шар крему недоторканим”, — бурмочу у відповідь і ловлю пакет, який намагається вислизнути.

З-за дверей “квартири для святкування” долітає: то вибухове “Ура!”, то уривок Smells Like Teen Spirit, то чийсь голос, який трохи хрипить, але від того тільки додає вечірці правильного градуса.

Ми зупиняємось перед дверима. Я уявляю, як зараз усі дивляться на годинник, чекають моменту, коли можна ввірватися, обійняти іменинницю і не здати себе з потрохами — що ти тут вперше й досі не розумієш, як робити “світське обличчя”.

— Ну що, готова? — питає Мія й дивиться так, ніби ми виходимо не на вечірку, а на сцену театру.

— Ні, — чесно кажу. — Але ж ми все одно зайдемо.

Я дихаю глибше (так, немов б’ю рекорд із затримки дихання на олімпіаді), змахую з плеча уявний пил і дзвоню у двері.

Відчиняє нам Соня. Вона у блискучій спідниці й вузькому светрі, очі в неї сміються навіть тоді, коли рот тільки збирається це зробити. Соня бачить нас і одразу хапає за руки:

— Ви прийшли! Заходьте швидко, поки плейлист не зіпсувався. Ви вже всіх знаєте чи познайомити?

— Познайомити, — кажу я чесно, бо як не крути, студентське життя — це завжди лотерея з облич, і сьогодні я тут, аби виграти, а не просто відбути номер.

Соня заганяє нас у квартиру. Усередині — справжній колайдер: на кухні три людини одночасно накладають собі салат (але реально їдять тільки чіпси), у вітальні вже сидить група з гітарою, ще далі — на балконі зібралися курці й ті, хто завжди мріяв бути ближче до вікон.

— О, це Лада й Мія! — кричить Денис, і я одразу бачу, що він тут “свій” для всіх. Поруч із ним крутиться Марк, а за столом — ціла зграя “чужих”, які за годину стануть моїми новими “знайомими з вечірки”.

— Це Іра, вона в нас маркетолог, — киває Соня на дівчину у яскравій бандані.

— Це Сашко, він дизайнер, як ти, — додає вона й штовхає хлопця в рогових окулярах, щоб той підняв на мене очі.

— Мене вважають крутим, бо я зробив цей плейлист, — сміється Сашко, і я вже знаю, з ким говоритиму про музику через годину.

— Там ще Максим, але він на кухні, — підморгує Денис.

У цей момент із кухні з’являється Максим: у руках у нього відерце з крижаною колою, а зверху — пакетик із тортом.

— Встиг! — каже він, і я ловлю, як його погляд ковзає по мені й зависає трохи довше, ніж треба. Я не червонію (навчилась за час нашого знайомства), але всередині — гул, як у старих електроплиток, коли от-от виб’є пробки.

Ми з Мією сідаємо на край дивану, як два офіційні представники гуртожитку.

— Тут класно, — каже вона неголосно, — але дивись, вони зараз будуть тебе “розколювати” на жарти, будь готова.

Я киваю і удаю, що мені смішно навіть тоді, коли просто зручно мовчати.

— Ладо, а правда, що ти змогла сама відремонтувати змішувач у гуртожитку? — підключається до діалогу Марк.

— Правда. Якщо треба — навчу тебе. Там головне — не боятися бризок, — кажу я і відчуваю, як кімната підтягується до цієї хвилі.

Вечір іде по спіралі: то всі разом регочуть над чиєюсь історією про невдалий підробітк в кафе, то хтось кидає тему для обговорення (сьогодні це “найбільший факап у житті”), то знову музика й фоновий сміх.

Я дивлюся навколо і вперше за дуже довго не відчуваю, що треба втекти або сховатись у ванній з телефоном. Усі навколо — трошки дивні, трошки смішні, але ніхто не ловить тебе на слові, не влаштовує конкурсу на “найправильнішу дівчину”.

На столику поруч — гора одноразових келихів, деякі підписані маркером: “Денис”, “Іра”, “Марк (1)”, “Максим (!!!)”. Я беру найменший, бо так легше контролювати свою “міру”, і доливаю туди трохи вина з кухонної пляшки.

— За Соню, — хтось підносить тост, і всі разом, навіть ті, хто не любить пафосу, повторюють піднімаючи келихи.

Я піднімаю свій келих і раптом помічаю, що мені приємно бути тут. Бути не гостею, а частиною цієї мікроскопічної всесвітньої вечірки.

Десь між тостами та жартами я відчуваю, як у мені щось починає танути. Не від вина (воно тут, чесно кажучи, слабке і навіть солодке), а від того, що я дозволила собі бути не тільки розумною чи веселою, а й просто нормальною — із страхами, з “глючними” думками, з невпевненістю щодо кожного нового слова.

У коридорі хтось розвішує додаткову гірлянду, і весь простір залитий зеленими та рожевими вогниками. Усі куртки звалені у величезну купу на одному з крісел. На холодильнику вже п’ять записок на кшталт “НЕ ЧІПАТИ ТОРТ ДО ПІВНОЧІ!” чи “ВІДКРИЙ, ЯКЩО СВОЯ”.

Я читаю ці записки й раптом думаю: якщо вони пишуть “ВІДКРИЙ, ЯКЩО СВОЯ”, то сьогодні я справді можу бути “своєю”.

Мія вже розслабилася й сперечається з кимось про переваги психоаналізу над біохімією. Марк десь поруч із Сонею — вони разом налаштовують музику, і він відверто дивиться на мене, коли ловить мій погляд. Я одразу відводжу очі (інстинкт), але потім повертаю — і він знову дивиться, уже з легкою посмішкою.

Денис тим часом щось жваво обговорює з Ірою, але періодично перекидає через стіл: “Все ок?” — і я киваю, бо так і є.

Максим присів трохи осторонь, але коли я повертаю голову, він піднімає келих і мовчки показує “cheers”. Я усміхаюсь йому й вперше ловлю себе на думці, що навіть тиша може бути не ніяковою, а затишною.

В якийсь момент я вирішую піти на кухню — не з соціальної тривожності, а просто, бо цікаво, що там. Відчиняю двері й бачу: на плиті — каструля з макаронами (хтось явно вирішив “дожити” до кінця вечірки на вуглеводах), у раковині — гора немитого посуду, на стіні — дитячий малюнок із написом “Ми любимо Соню!”