7.3

Наступного вечора Мія повертається у кімнату так, ніби всю дорогу несла на плечах портфель із бетону й тільки зараз дозволяє собі його скинути. Вона не плаче, не гримить дверима, не швиряє рюкзак (а це, між іншим, класика всіх наших вечорів у стресі) — просто входить і тихо сідає на край ліжка. Я спостерігаю за нею з-під пледа, відчуваючи, як кожна хвилина розтягується на кілометри нервів.

— Як ти? — питаю, бо в цьому світі немає чеснішого питання для моменту, коли твій друг повертається з “остаточної розмови”.

— Нормально, — каже вона. Але це “нормально” не схоже на її звичне: не кисле, не втомлене — а радше таке, яким відповідають люди, коли на секунду забувають, що мають бути слабкими. В її голосі — щось нове, хрустке, як перший лід на асфальті.

Вона роздягається, йде до вікна, дивиться вниз — там зараз тільки темрява і вітрила ліхтарів, і на секунду здається, що ця дівчина з коротким обручем на волоссі могла б управляти всім містом, якщо б захотіла. Мія повертається й бачить мій погляд, кидає:

— Я не збираюся плакати. Ти не проти, якщо ми зараз просто помовчимо?

Я киваю, хоча сама в голові вже чую крик грецького хору.

Мовчання у нас виходить дивовижне: ніби хтось витягує з повітря всі погані частоти, і навіть гуркіт у сусідній кімнаті не пробивається сюди. Мія сідає навпроти, притуляє підборіддя до коліна й довго дивиться на чайник, що нагрівається на підвіконні. Я знаю цей погляд: так вона дивилася на світанки після ночі з контрольними, або на м’яту сторінку в улюбленій книжці. Завжди — з легким сумом і готовністю перевернути сторінку.

Я не витримую:

— Ти розірвала?

Вона усміхається кутиком рота:

— Він сказав, що я “змінилась до невпізнання”. Що не може більше говорити зі мною, як раніше, бо я навіть не намагаюся триматися за нього. І що “ми занадто різні”, щоб бути разом.

— Цього разу остаточноі безповоротно?

— Так!

Я відкриваю рота, щоб щось прокоментувати, але вона вже підхоплює:

— Але знаєш, це була найдивніша, найлегша розмова в житті. Я раптом зрозуміла: мені не боляче. Мені просто… вперше стало реально добре. Навіть трохи весело.

Я сміюся з полегшенням, а вона дивиться на мене так, ніби вперше дозволяє собі таку розкіш.

— А як у тебе день? — питає вона, переводячи тему, ніби боїться, що її емоції ось-ось прокинуться і втоплять нас обох.

— Можемо говорити чесно? — перепитую.

Вона піднімає брову:

— Якщо скажеш, що стала переможницею “Дівчина року”, не повірю.

— Мені здається, що вчорашній вечір у піцерії перевернув мені мізки, — кажу. — І я навіть не впевнена, в який бік.

Мія налаштовується на мою хвилю: бере свою чашку, подає мені другу (у нас їх всього три, але кожна має свою “ролю”), і ми, як завжди, сідаємо на підвіконня разом.

— Говори, — каже вона.

— Ти реально нічого не помітила? — питаю, і на душі так лоскотно, як перед виступом у школі.

— Помітила, — відразу відповідає вона, і очі в неї — гострі, як у детектива на розбірках. — Ти хочеш, щоб я сказала про Марка?

Я дивлюсь у стелю, бо так простіше не розсипатись від сорому:

— Просто мені здалося, що він… я навіть не знаю. Чи це нормальний рівень уваги, чи щось із категорії “виділяю тебе серед усіх”?

Мія сміється, але в її сміху нема навіть грама насмішки:

— Ладо, вчора кожен, хто мав очі й мозок, міг побачити, що у тебе тут — офіційна фанзона.

Я давлюся чаєм:

— Що???

— Слухай, я дивилась з боку. Марк відсував тобі стілець, підсовував плед, замовляв улюблену піцу, ловив кожен твій жарт. Я навіть не говорю про те, як він тримав на тобі погляд, коли всі інші вже перегорнули тему. Мені здається, якби хтось знову ввімкнув музику, він запросив би тебе на танець між столами.

Я хочу сперечатися, але в той же час ловлю себе на тому, що вже не можу уявити вечір без цих дрібниць. Відчуття — як після різкого прискорення на каруселі: страшно, але ти вже не хочеш зупинятись.

— Може, я просто забагато читаю між рядків, — кажу, і чую, як голос звучить тонше, ніж мені б хотілось.

— Ти завжди так робиш, — погоджується Мія, — але цього разу “рядки” розміром із стадіон. Мені навіть здалося, що ти принципово вдаєш, що нічого не відбувається.

Я вирішую переключитися в режим жартів:

— Я просто не хочу, щоб ти ревнувала, — кажу. — Бо всі знають, що між нами нічого не може зруйнуватися. Ми ж єдина у світі пара, якій не потрібен Facebook-статус.

Вона усміхається, але не спускає очей:

— А ти взагалі думаєш, що він тобі подобається?

Я замислююсь.

— Він… цікавий, — кажу, і це правда. — Але ти знаєш, що я боюся вплутуватися у щось серйозне. Може, він просто класно вміє підтримувати розмову, і я одразу ідеалізую?

— А може, — кидає Мія, — ти сама боїшся, що комусь справді подобаєшся? Бо тоді треба відповідати певному статусу. А ти поки не звикла відповідати за такі речі.

Я зависаю над цією фразою, як над безоднею. Вона має рацію: я завжди зручніше почувалася в ролі “друга для всіх”, а не об’єкта для когось одного. У дитинстві це було захистом: краще сама засмію себе, ніж стану мішенню для чужої критики. А зараз… зараз я не знаю, чи готова дозволити собі бути не іронічною, а просто щасливою.

— Добре, — кажу, — якщо він і справді щось відчуває, що мені робити?

— А чого ти хочеш сама? — питає Мія.

Я витираю пальцем невидиму крихту з коліна й дивлюся на чай: у ньому вже холодна плівка, але саме так я люблю найбільше.