7.2

Вечір у піцерії йде на спад, але, як у класному кіно, саме перед фіналом розігрується найцікавіша частина. Коли більшість замовлених страв уже або з’їдено, або розграбовано “на пробу”, і навіть офіціант починає підморгувати нам як старим друзям, атмосфера за столом переходить у новий стан: ситість, тепло і такий собі “ефект сповідальні”, коли говорити стає простіше.

Я розповідаю черговий жарт про те, як колись у школі мене поставили “вести хоровод”, а я замість того влаштувала імпровізовану дискотеку, і тепер у випускному альбомі фото, де всі “ялинки” стоять, а я одна танцюю гопак у центрі. Усі ржуть, навіть Соня, яка зазвичай тримається максимально стримано.

— Я не дивуюсь, — каже Марк. — У тебе видно цю вибухову енергію навіть тоді, коли ти їси піцу з виразом обличчя “я знищу цей світ”.

Я сміюся й кидаю у нього серветку:

— Сам ти “енергія знищення”. Просто в тебе вона трохи завуальована під науковий підхід.

— То я ж гуманіст, — каже Марк і витирає уявну сльозу.

Максим тим часом доїдає свій шматок і задумливо коментує:

— А я завжди думав, що у школі “центрових” більше цькують, ніж люблять.

— То ти не бачив нашої школи, — кажу. — У нас головна інтрига була: хто перший за три місяці кине класного керівника у відчай.

— Ти була лідером? — питає Денис, підозріло поглядаючи на мене.

— А ти не знав?

— Я так тобою пишаюсь, — театрально вигукує брат і жартує: — Мені завжди подобалося бути братом найбільшої хуліганки у місті.

— Це тому, що ти знав, що у найгіршому випадку я можу захистити і тебе, — кажу я.

— А ти б захищала? — раптом питає Соня, і її тон стає трохи серйознішим.

Я не думаю, просто кажу:

— Будь-кого за цим столом — однозначно.

Максим киває, а Марк кидає мені короткий погляд, якого я майже не помічаю — бо в цю мить в голові крутиться думка: от би завжди було так просто з людьми.

В якийсь момент я згадую, що треба відповісти на повідомлення мами (“чи все нормально і чи не забула ти, що завтра у тебе важлива пара?”), тому чемно відмазуюсь і йду до вбиральні. На мій подив, це не просто маленька кімнатка, а цілий мікросвіт: дзеркало з написами маркером “У тебе все вийде!”, куча раковин і навіть полиця з безкоштовними серветками та жуйками.

Я стою там, дивлюсь у дзеркало і думаю: дивно, але я не відчуваю тривоги. Навіть коли лишаю компанію на кілька хвилин — у мене немає страху, що зараз щось “пропущу” чи стану зайвою.

Я пишу мамі коротко: “Я щаслива, все супер, люблю. Не хвилюйся, твоя донька виживе навіть у суворих умовах.” Додаю селфі, на якому виглядаю як мінімум на два роки щасливішою, ніж у перший день тут.

На зворотному шляху стихаю біля дверей, аби перевірити, чи не залишила свій гаманець на столику. І от тут до мене долітає уривок розмови.

У мою відсутність атмосфера за столом змінюється на якусь іншу частоту: замість спільного сміху звучать тихіші голоси і навіть шепіт. Я не встигаю почути початок, але одразу ловлю фразу Мії:

— Ну погодьтеся, у Марка тут явно є фаворитка.

Денис і Соня разом хором:

— Ага!

— Це не так, — геть без переконання каже Марк, але в голосі — ні краплі спротиву.

— Тобі ж не треба виправдовуватись, — втручається Соня, — в нашій компанії це навіть бажано.

Максим піднімає голову з-під столу, де він саме набирав повідомлення, і каже:

— Якщо вже всі так думають, то це має під собою підстави.

— Ви ж бачите, як він реагує, коли вона говорить? — не відступає Мія, і її голос уже не саркастичний, а майже добрий.

— Я просто підтримую розмову, — пробує врятуватись Марк, але всі хором починають сміятись.

— Не парся, — каже Денис, — у нашій сім’ї це називається “зараження харизмою”.

— Я реально думаю, що це дуже мило, — каже Соня. — Лада не така, як усі, вона…

— Вона справжня, — виривається у Максима.

Марк мовчить, але по його виразу обличчя видно: він ніби не чекав, що це стане обговорюватися так відкрито.

Я зависаю за рогом секунди на три, а потім, не подаючи виду, повертаюся до столу. Всі моментально перемикаються у режим “буденна розмова”, але я відчуваю: у повітрі щось змінилось. Чи то в мені, чи в них, але вечір тепер гучніший і ще трохи “свійськіший”.

— Ти де так довго? — питає Марк, і в його голосі — ні натяку на попередню розмову.

— Вчилася не втратити себе у дзеркалі, — віджартовуюсь.

— Тобі це вдається, — каже Максим.

Я сідаю, а Мія непомітно тицяє мені під столом коліно, мовляв: “все ок, не зважай на дурнів”.

Я кидаю погляд на Соню, і та ледь помітно посміхається, як людина, яка вже не боїться, що хтось прочитає її думки.

Вечір триває ще годину: ми обговорюємо екзамени, хто на яких курсах встиг “накосячити”, хто мріє після універу поїхати “деінде”. Навіть коли піца закінчується, і ми просто сидимо над порожніми тарілками, ніхто не квапиться йти.

На виході з піцерії ми довго прощаємось: обійми, сміх, навіть якісь імпровізовані high-five.

Денис обіймає мене і каже:

— Я радий, що ти тут, Лад. Справді.

— А ти думав, що я здамся? — сміюся.

— Ти ніколи не здаєшся, — каже він.

Марк ще раз підсовує мені плед:

— Не загуби, я потім попрохаю назад.

— А якщо не віддам? — грайливо кидаю я.

— Тоді візьму реванш у тебе в “Монополії”.

Мія підштовхує мене до виходу: