7.1

День у Києві завжди починається з того, що ти не встигаєш. Навіть якщо у тебе попереду вечір з піцою і “без плану”, все одно треба щось довчити, докупити, доробити, добігти. Я сьогодні офіційно відзначаюсь тим, що не проспала: прокидаюся від того, що Мія вже накручує локон у дзеркалі й підморгує собі з таким виглядом, ніби зараз піде на шоу “Ти супер!” у категорії “Психологія”.

Я тягнуся до телефону — там уже сім нових повідомлень у чаті “Сімейна піца”. Це наша спільна розсилка, в якій більше мемів, ніж реально корисної інфи, але сьогодні там тільки одне питання: “Всі будуть о 19:00?”

Я дивлюсь на себе в дзеркало: футболка з принтом, який тепер вже злегка вицвілий, але від цього лише більше схожий на справжнє життя. Волосся після сну виглядає так, ніби я кілька годин поспіль боролася з дементорами, але я швидко пригладжую його — бо “світ не чекає, поки ти станеш ідеальною”.

— Ти виглядаєш як реклама “до і після”, — каже Мія.

— Головне — не переплутати етапи, — віджартовуюсь і дістаю з холодильника кефір (у нас це святиня).

— Сьогодні буде файно, — каже вона, і по голосу чути: вона реально вірить.

— Думаєш, усі прийдуть?

— Максим пише, що затримається, бо у нього якась мегаважлива лаба. Марк обіцяв бути вчасно. А твій брат, по ходу, уже обрав місце й замовив тістечка наперед.

— Соня? — уточнюю.

— Вона ще в минулому житті була пунктуальною.

Я киваю. Всередині щось дрібно ворушиться, і я сама не знаю, що це: чи легкий страх бути “зайвою”, чи навпаки — трепет від того, що тепер у мене є своя компанія, яка реально чекає мене на вечері.

Ми з Мією виходимо з гуртожитку так, ніби йдемо на церемонію вручення “Оскару для звичайних”. Вона — у своїй теплій кофті, яка робить її схожою на аніме-героїню, я — у старому пальті з трьома застібками (дві зламались ще восени, але я принципово їх не лагоджу).

На сходах гуртожитку вже тусить група студентів із сусідніх кімнат, вони як завжди голосно обговорюють життя і діляться історіями “з останнього фронту”. Сьогодні хіт — випадок, як у когось зламалась плойка, і це спричинило майже катастрофу на цілий поверх.

— Ти в курсі, що вони завжди дивляться на тебе? — шепоче Мія.

— Це тому, що я одна із небагатьох, хто не боїться цього світу, — кажу з показною впевненістю, але насправді в душі завжди легкий мандраж.

Біля входу в піцерію вже видно знайому голову брата: він завжди вмів бути “центром тяжіння”, навіть якщо сидить просто за столом і щось друкує у телефоні. Поряд із ним Соня: стильна, як реклама осінніх трендів, але водночас у ній стільки спокою, що навіть перша зустріч із нею була без нервів.

— Лада! — вигукує Денис і махає рукою, ніби я можу заблукати у чотириметровому коридорі піцерії.

— Привіт, superstar, — кажу йому і одразу ж ловлю усмішку Соні.

— Ми вже всіх чекаємо, — каже вона. — Хочеш щось випити? Тут є чай з обліпихою, але я не впевнена, що це реально смачно.

— Я спробую, — кажу, бо не хочу відразу вибирати щось знайоме.

Ми сідаємо за стіл: брата посадили біля самої стіни (хитрий хід, бо він любить монополізувати простір), Соня — поруч, я з Мією навпроти. Біля сусіднього столика вже стоїть купа порожніх келихів, і я згадую, що студентські вечері — це завжди “два в одному”: їжа плюс ефект легкого сп’яніння навіть від лимонаду.

Через хвилину заходить Марк — у джинсах, які видають його любов до старих “панківських” брендів, і футболці з написом “Less Monday, More Friday”.

— О, ви вже тут! — кричить він з порогу, і вся піцерія на мить стихає. Я навіть не здивована: Марк із тих людей, яким усі дозволяють бути трошки “зайвими”, бо він завжди приносить у компанію легкість і абсолютну несерйозність.

— Я можу знову бути ведучим вечора? — одразу запитує він.

— Тільки якщо не розпочнеш з анекдотів про матаналіз, — застерігає Соня.

— Обіцяю, сьогодні — ніяких анекдотів. Тільки тости і тістечка.

Він сідає поруч зі мною, а через п’ять хвилин заходить і Максим: світлий светр, акуратний блокнот у руках, серйозний вираз обличчя, який тримається рівно до першої хвилини розмови.

— Привіт, — каже він і кидає усім короткий погляд, ніби перевіряє наявність “команди у повному складі”.

— Ти завжди такий пунктуальний? — питає Марк.

— Це нервова звичка, — відповідає Максим. — Просто я не люблю чекати, і ще більше — коли чекають мене.

Всі сміються, і вечір відразу переходить у режим “своя людина серед своїх”.

Я ловлю себе на тому, що ніколи не була у такій великій компанії, де ніхто не змушує тебе бути “ідеальною частиною пазла”. Тут навіть можна мовчати, і це не виглядає як провал.

Офіціант приносить меню, і тут починається справжня вистава.

— Я беру чотири сири, бо це класика, — каже Денис.

— Ти ж знаєш, що потім буде проблеми зі шлунком, — підколює Соня.

— Зате я буду щасливий, — відбиває він.

— Я замовляю “Вегетаріанську”, — каже Мія, — бо чула, що після неї совість чистіша.

— Мі, у тебе і без того чиста совість, — кажу я і додаю: — А я спробую “Пепероні”. Це небезпечно, але, думаю, я гідна ризику.

Марк підсовує мені меню:

— Додай ще “Чотири сезони”, щоб порівняти з чотирма сирами. Я потім підтримаю твою рецензію у чаті.

— Я не вмію розбиратись у піці, — чесно зізнаюся.

— Зате вмієш робити найкращі відгуки, — каже він, і я помічаю, як він навіть трохи знітився після цієї фрази.

Максим тихо замовляє “Маргариту” і, доки всі зайняті вибором, нахиляється ближче: