7. (Не)очікувані зустрічі

Повернення у гуртожиток після канікул — це як сюрреалістична версія «Дому, милий дім», тільки з запахом старого пакування й арматури, а замість теплого світла на порозі — коридорна люмінесценція, яка викликає флешбеки до шкільних «уроків життя». Я тягну свою валізу з такою силою, ніби там хтось сидить усередині, і з кожним кроком відчуваю, що 317-та кімната притягує мене точніше, ніж GPS у телефоні.

На першому поверсі шумлять студенти: дехто вже дістав із пакунків перший «контрабандний» борщ, хтось захлинається у відеодзвінках, а біля ліфта дві дівчини влаштовують батл, чия мама більше плакала на проводах. Я бачу, як одна витирає очі й відразу фотографує себе для інсти — сльози підморозилися, але фільтри все одно краще, ніж реальність.

У ліфті повітря, як у консерві, зате відчуття своєї людини тільки міцніше: хтось у кутку вже встигає жувати булочку, а хлопець із сусіднього поверху навіть не ховає здивування, побачивши мене:

— Ти ж Лада, так? З Мією?

— Та не з нею, а за неї, — парирую, і він кидає у відповідь знайомий "ти-мене-розумієш" погляд.

Я ще не піднялася на свій поверх, а вже знаю: тут усе на місці. Мене чекає саме та 317-та, у якій за всіма канонами жанру мало би бути холодно, але я відчуваю — там буде тепліше, ніж будь-де.

***

Коридор на третьому поверсі — як поле після битви: валяються залишки ялинкового дощщику, скотч на стінах формує химерні сліди, а з-під одних дверей вибухає запах феєрверків (чи то хтось намагався підсмажити кутю на плитці). Перед нашою кімнатою — валізи та кілька пакетів із символічною продукцією типу “запас печива на два місяці”.

Я ставлю свій рюкзак, витираю руки об куртку і застигаю на секунду: хочеться виглядати як людина, яка за канікули стала мінімум удвічі сильнішою і тепер може витримати все, навіть повернення до реальності.

Я хапаюся за ручку дверей і раптом ловлю себе: дихаю як перед підсумковою контрольною.

— Ти що, збираєшся туди заходити? — раптом чую позаду знайомий голос.

Я озираюся: Мія стоїть у коридорі, з двома пакетами, які через прозорий поліетилен нагадують їй броню. Вона у новій куртці (я знаю її маму — та не дозволила би стару навіть на секунду), під очима легка тінь, але це не втома, а такий собі сміливий смокі-ай. Вона на мене дивиться і робить такий вираз, ніби зараз розв’яже інтеграл в умі:

— Готова до повторного входу у світ дорослого життя?

— Я навіть чай купила, — з гордістю кажу.

— А я — какао, — Мія посміхається. — Ми знову синхронізувалися.

Ми коротко обіймаємося: без зайвого пафосу, але кожен рух — як запит "ти ще зі мною?". Відповідь у неї теж без слів, зате з ідеальним відчуттям «дому».

***

Коли ми відчиняємо двері, перше, що відчуваємо — запах мандаринок, які хтось (мабуть, я) залишив у шухляді ще у грудні. Я вдихаю і раптом розумію: цілий місяць я мріяла саме про це. Про наше хаотичне, завжди неідеальне, але справжнє середовище.

— Ти скучила? — питає Мія, навіть не знімаючи куртки.

Я киваю і мотаюся по кімнаті, ніби треба відразу перевірити всі точки дотику з минулим: на полиці досі лежить наш спільний зошит "Треш-меми тижня", у шафі — футболка, яку Мія позичила ще на перших тижнях осені, а на підвіконні акуратно викладені фантики від цукерок — вона не любить їх викидати, бо "це доказ хороших вечорів".

Я тицяю пальцем у склянку на столі:

— Ти залишила мій чай?

— Я знала, що ти повернешся, — каже Мія, але голос у неї трохи м’якший, ніж зазвичай.

Я ставлю валізу, скидаю куртку і влаштовуюсь на своєму ліжку, яке після маминого ортопедичного матраца здається трохи схожим на «диван з минулого життя». Мія повільно розпаковує пакети: з них вилітають банани, шоколадка з «метеликом», коробка з-під пельменів і ще купа дрібного приладдя, яке вона обожнює купувати на акціях.

Я не витримую:

— Це що, стратегічний запас на блокаду?

— Це для експериментів, — каже вона. — Маю на меті з’ясувати, як довго ми протримаємось, якщо всі наші сусіди оголосять голодування.

— Я завжди вважала, що ти таємний агент, — кажу я. — Якщо що, я теж запаслася. Мама прислала мені сушену сливу, яку навіть ворогові не побажаєш.

— Значить, ти таки плануєш мене підставити, — підколює Мія, але очі у неї світяться.

***

Ми розкладаємо речі, як дві досвідчені старшокурсниці: я одразу вішаю сорочку, яку мама подарувала «для поважних виходів», але в душі знаю — так і буду носити її з кедами. Мія розкладає на столі підручники, ніби має намір не просто вчитися, а ще й провести ділову зустріч із майбутнім.

Через десять хвилин у кімнаті вже пахне чаєм і шоколадом, а наші старі чашки гріються на батареї, як завжди.

— Ну, розповідай, — каже Мія і сідає навпроти.

— Про що? — роблю вигляд, що не зрозуміла.

— Ну, ти ж знаєш: перша зустріч після канікул — як злиття особистих баз даних. Які апдейти?

Я на мить замислююсь, потім кажу:

— Якщо коротко, то вдома ніхто не помер, борщ на смак кращий, ніж у нашій їдальні, і я нарешті змирилася з тим, що більше не маю імунітету до "родинних наративів".

— Це в них уже який сезон? — сміється Мія.

— Двадцять сьомий. Бонусний рівень — “коли ти вже знайдеш нормальну роботу”.

— Ого, а мої ще на рівні “ти вже подорослішала”.

Ми одночасно ржемо, і сміх відразу розсипається по кімнаті, як намистини.

Я зручніше сідаю, обпираюсь спиною об батарею (знаю: за п’ять хвилин буде слід на светрі, але мені ок), і кажу: