6.2

Переписка з Мією — це як глюкометр для душі: по тому, як вона ставить смайли і скільки слів у її повідомленнях, я з точністю до мілілітра розумію, що в неї настрій нижче плінтуса. Перші дні канікул ми спілкуємось, як і раніше: довгі абзаци про сімейні факапи, колажі з дитячих фото, навіть обмін кулінарними провалами (мої недопечені млинці проти її «салату без нічого» — нічия, але я все одно пишаюсь своєю перемогою).

Та чим далі, тим частіше її повідомлення коротшають, а іноді губляться в просторі на дві-три доби. Я не тисну — це її стиль: коли сумно, вона замикається і виходить на контакт тільки в екстрених випадках. Та цього разу екстреності не видно, просто йде тиха розтяжка нервів.

В один із вечорів, коли навіть мій пес Дені (його я вигадала, але мама вже повірила, що я серйозно хочу собаку) спить під батареєю, приходить від Мії: «Віталік знову нервує. Каже, я змінилась. Не можу зрозуміти, чи я справді стала іншою, чи це він просто боїться».

Я довго читаю це повідомлення, ніби воно написане шрифтом Брайля, і відчуваю: за ним стоїть не звичний для Мії сарказм, а справжнє «кличу по допомогу». Я набираю їй голосове — півтори хвилини нерозбірливих балачок про те, як я в дитинстві уявляла себе амазонкою, але після першої сварки з хлопцем три дні ридала у ванній. А потім жартую: «Якщо Віталік не цінує твій апгрейд, я візьму тебе в свою банду. Будемо тероризувати сусідів, запускати фейкові чати і створювати свої меми».

Мія слухає ці голосові завжди до кінця (у неї навіть фішка — ставити «+» у чат, якщо особливо сподобалося), але іноді на відповідь іде ціла вічність.

Наступного дня вона пише:

«Мабуть, я і правда змінилась. Мені раптом стало цікаво не тільки, що про мене подумають, а й що я хочу сама. А з ним… як з підручником, який давно читала: наче все знайоме, але вже не вражає».

Я знову пишу у відповідь цілу простиню, де наводжу приклади з серіалів, фільмів, навіть із наших з нею розмов, і пояснюю, що це нормально — хотіти нових книжок, навіть якщо стара була хорошою. Але у відповідь лише: «Ти класна. Дякую, що не питаєш зайвого».

Тут я раптом відчуваю: а може, я й справді просто фон для її думок? І якщо вона вирішить викинути зі свого життя старих людей, то і я там теж скоро буду «стара».

Ця думка лякає, але я роблю вигляд, що нічого не змінилося. Бо якщо подруга не просить поради, краще просто бути на зв’язку і тримати її за руку навіть через екран.

Час до від’їзду в Київ стискається, як тісто для вареників у мами: з кожним днем менше і менше повітря, і більше тягучості. У сімейному чаті вже запитують, хто і коли повертається, а я роблю вигляд, що ще не вирішила — хоча насправді вже п’ять разів перевірила розклад потягів і навіть уявила, як буде виглядати мій перший ранок у кімнаті 317.

Я дивлюся на старі селфі з Мією: на жодному з них вона не усміхається повністю, але очі завжди живі. Я сумую за цими очима більше, ніж за всіма ночами в Києві. Навіть за кав’ярнею, навіть за братом, навіть за Максом і Марком — хоча це окрема категорія ностальгії.

Увечері напередодні від’їзду я отримую від Мії відеодзвінок. Це сюрприз, бо вона ненавидить відеочати, особливо коли не нафарбована. Я беру слухавку й бачу її в худі, з розпатланим волоссям, очі трохи червоні.

— Ти що, влаштувала марафон плачу? — одразу питаю і намагаюсь звучати легко.

Вона усміхається криво:

— Та ні, це я так готуюсь до сесії. Плачу авансом, щоб потім не було стресу.

— Ну, ти завжди була стратегічною мислителькою, — кажу я.

Мія витирає щоку, але не ховається:

— Просто… не знаю, що робити з цим Віталіком. Він каже, що «всі проблеми від університету». Що я повинна була змінюватись тільки з ним, а не з усім світом. А я — ніби й хочу бути з ним, і ніби не дуже.

Я слухаю, а потім кажу:

— Ти не винна, що стала цікавішою для себе. І навіть якщо захочеш бути цікавою ще комусь — це нормально. Він, може, теж потім подякує, що ти не будеш змушувати його змінюватись.

— А ти? — запитує вона раптом. — Ти не боїшся, що всі ці твої «нові друзі» колись розчаруються і перестануть з тобою спілкуватись?

Я чекаю пів хвилини, перш ніж відповісти. Бо питання справді гостре. І тільки тоді кажу:

— Я боюсь, що сама в собі розчаруюсь, якщо не спробую. Але якщо навіть всі підуть, у мене все одно є ти. Бо ми з тобою — як стара батарейка: навіть якщо не працює, усе одно лежить у шухляді й не дає спокою.

Мія сміється крізь сльози:

— Ну ти й жорстока. Зробила з мене раритет.

— То ти унікальна модель, Мі. Їх давно не випускають.

Вона замовкає, а потім каже:

— Дякую. Я, мабуть, поки нічого не вирішу. Просто чекай мене у Києві, окей?

— Я буду чекати, навіть якщо ти знову скасуєш все в останній момент, — обіцяю.

Ми мовчимо ще трохи, і це мовчання зовсім не гнітюче: у ньому є і надія, і звичний наш вайб, де можна бути неідеальною, і тебе все одно зрозуміють.

Вночі я пакую валізу і складаю туди не тільки одяг, а й усі ці розмови, голосові, фотки, меми — бо знаю: без цього навіть найкрутіший гардероб нічого не вартий. Я подумки перебираю, скільки в мене «своїх» у Києві, і на мить страшно — а якщо у всіх все змінилось, і я там буду «зайвою»?

А потім згадую, як Максим писав: «Головне, що ти не забула — як бути собою». І цього достатньо, щоб не злякатись нового старту.

У день від’їзду мама підвозить мене на вокзал. У машині довго мовчить, а потім каже:

— Можеш не відповідати, якщо не хочеш. Але ти там, у Києві, справді щаслива?

Я дивлюсь на її руки, які тримають кермо, і розумію: вона не знає, як звучить «щастя» у моєму світі. Але я ж хочу, щоб вона не хвилювалась.

— Мамо, я стала собою тільки тоді, коли потрапила туди. Я не ідеальна, але мені є з ким бути чесною.

Мама усміхається сумно:

— Головне — не розгуби це. Навіть якщо доведеться повертатися час від часу.