6.1

У нашій родині є неписане правило: якщо вже збиратись на свята, то не менше ніж на три години підряд, з перервою тільки на перекуси і фільми з дубляжем. Цього разу на третю годину наш родинний батл за стіл зводиться до мене й Дениса: батьки відходять прибирати посуд, а ми лишаємося на кухні, розвалившись у кріслах із видом на нічний двір.

Старший брат повертає кухоль у руках і робить вигляд, що йому треба переосмислити сенс життя, перш ніж сказати щось по-справжньому важливе. Я бачу цю гру наскрізь, але не кваплю його: у нас із ним завжди так — спочатку пауза, потім «сюрприз».

— Я тут подумав, — нарешті видає він, — ти ж уже доросла, так?

— Дякую за оперативність, — кажу і б’ю себе в груди.

— Серйозно, — підколює Денис, — дивлюсь, ти останнім часом майже не спілкуєшся з людьми зі школи. Ти там що, всіх забула?

Я посміхаюся: чудово знаю, до чого він хилить, але замість прямої відповіді даю маневр:

— Просто київські «співрозмовники» ефектніші. Там навіть меми зі знаком якості, не те що тут.

Він вдає, що його це зачепило, й на мить вдає ображеного брата.

— Ну добре, а ти з ким там найбільше? З Мією зрозуміло, вона твій соулмейт. А хлопці?

— Максим і Марк? — уточнюю. — Якщо ти хочеш дізнатися, чи я з кимось зустрічаюся, то давай одразу до допиту, без прелюдії.

Денис дивиться на мене з такою сумішшю співчуття й іронії, що на мить здається: зараз він або запустить мені в обличчя пиріг, або просто скаже щось дуже старше-братське.

— Ти просто не пам’ятаєш, як сильно я шарю в людях, — говорить він, — а я тобі кажу: Марк про тебе реально багато згадує.

— Це тому, що я єдина, хто вміє його заткнути? — віджартовуюсь. — Або він у всіх про мене запитує?

— Звідки мені знати, що в нього у голові, — Денис знизує плечима, але я бачу, що у нього є «свіжа аналітика». — Просто в нас була тусовка у Києві, Соня приїжджала, ну й хлопці… Він, типу, двічі за вечір питав, як ти і чому не пишеш, якщо вже так сильно сумуєш за Києвом.

Я помічаю, як у мені все похолоджує і водночас — закипає. Я не хочу показати йому, що це важливо, тому нахиляюсь до холодильника:

— Може, він просто хоче, щоб я повернулася і влаштувала їм новий батл з настільних ігор.

— Звісно, — з посмішкою каже Денис. — Ти ж пам’ятаєш, як ми колись разом шукали скарби у бабусі на горищі? А врешті головний скарб — це той, хто завжди повертається. Не загубись у цих своїх містах, Лад.

Він каже це так легко, ніби жартує, але я ловлю: у ньому більше турботи, ніж у всіх маминих борщах.

Я обираю свою коронну відповідь:

— Я взагалі планую залишитись у Києві навічно й навіть взяти собаку. Назву його Дені. Буде нагадувати мені, що не всі брати такі романтичні.

Він сміється, але потім знову стає серйозним:

— Ти, якщо що, не забувай: це нормально, якщо в тебе будуть і нові друзі, і нові правила. Просто… не давай себе обманути, якщо хтось реально важливий для тебе. Бо ти, як на мене, занадто часто вдаєш «байдужу», а потім сама ж і мучишся.

Я кидаю на нього свій погляд «ти зараз хочеш зі мною говорити про психологію?», але нічого не відповідаю. Він має рацію, але сказати це вголос — це як підписати присягу. А я не готова: навіть у собі я частіше тікаю від відповіді, ніж погоджуюсь із нею.

— До речі, — раптом знову бере слово Денис, — Марк лишився у Києві на всі канікули. Пише якусь роботу, підробляє. Максим теж. Каже, готується до сесії, та ще й підпрацьовує на складі.

— Тобто я єдина, хто «на повних правах» відпочиває? — удаю гордість, але насправді від цієї інформації мені стає ще цікавіше. Чомусь так важливо знати, чим вони живуть без мене.

Денис підморгує:

— Зате буде про що поговорити, коли повернешся. Сумую за тим, як ти «перехоплюєш» всі розмови на себе. Тут без тебе реально тиха могила.

Я хочу сказати, що це брехня, бо він сам умів бути зіркою вечора ще у дитинстві, але мовчу. Просто відчуваю, що від цього вечора в мені залишиться більше, ніж від усіх новорічних подарунків.

Він іде спати, а я ще довго сиджу на кухні й допиваю чай. Дивлюсь у темний двір і думаю: якщо навіть Денис помітив, що мені не байдуже — може, настав час і самій це визнати.

Я дістаю телефон, переглядаю всі повідомлення від Марка, а потім… не стримуюсь і сама пишу:

«Післязавтра повертаюся в Київ. Якщо ти ще не закінчив свою роботу, давай змагатися — хто першим здасть проєкт, той вибирає місце для вечірньої кави. Чесно, вже скучила за твоїми дивними жартами».

Секунда. Дві. Три.

Відповідь прилітає миттєво:

«Вибрано. Я вже навіть придумав, де. І так, готуй аргументи для батлу: програвати тобі — окрема форма мистецтва :)»

Я ховаю телефон під подушку і вперше за довгий час не боюся, що завтра буде ніяково.

Бо навіть якщо я знову скажу щось не те — у мене є той, хто чекає, коли я повернусь.