6. Зимові канікули і розлука

Зимові канікули починаються не з шоколадок і «Олів’є», як у дитинстві, а з нічної кави на вокзалі, де між нами з Мією стоїть цілий ряд пуховиків, пар із термочашок і навіть щільніші, ніж повітря, обійми. Вона — у своєму новому довгому пальті, яке ще пахне київськими ТРЦ, я — у звичній куртці, яку мама щоразу хоче «викинути до біса», але так і не може зламати мій опір.

Ми з Мією не говоримо нічого гучного — у нашій мові все важливе давно поза словами. Вона поправляє мені комір, я — її рукавицю, бо та постійно сповзає з пальців, ніби теж не хоче їхати додому.

— Я не ревную, якщо що, — тихо каже вона, коли над пероном лунає: «До відправлення поїзда лишилося…»

— До кого? — граю дурника, але Мія бачить крізь усе.

— До Києва, — усміхається, — і трохи до хлопців із гуртожитку.

Я роблю вигляд, що зараз відштовхну її, але замість цього обіймаю сильніше. Знаю: якщо відпущу, вона одразу включить режим «раціональна Мія» і стане, як завжди, в собі й для себе.

— Я буду писати тобі щодня. Якщо пропаду — значить, мене викрали фанати квест-кімнат і допитують, скільки разів на тиждень я мию голову, — шепочу їй на вухо.

— Головне, щоб ти там не замерзла, — її голос трохи тремтить, але я роблю вигляд, що це просто протяги. — І якщо вже будеш плакати, то тільки від смішних мемів.

— А якщо буду сумувати?

— Тоді просто пиши мені про це, — вона дивиться в очі, ніби зараз підпише якийсь важливий договір.

Я киваю, хоча добре знаю: перші три дні вдома я точно буду крутою, а потім почну збирати сумні історії з усього світу — і пересилати їх їй, як докази того, що без гуртожитку не виживу.

Коли нарешті моя валіза вирушає вперед мене на рейки, Мія ще довго стоїть на пероні. Навіть коли поїзд рушає, я бачу її помах рукавицями й нову зачіску, яку вона зробила лише для фото з вокзалу.

Я чую, як поруч жінка у пуховику шепоче телефоном: «Так-так, вона вже поїхала, я сама». І думаю: ось воно — навіть дорослі іноді бояться повертатись додому без когось «свого».

В поїзді пахне не зимою, а перекупними мандаринами й дешевим милом. Сусід по купе — тінейджер із вічно зарядженим телефоном; він дивиться короткі ролики й навіть не ховає екрана, коли там хтось ламає ноги на крижаній гірці. Я згадую, як кілька днів тому ми з Марком переписувались про подібні «відеошедеври», і мені стає смішно: навіть тут, у нічному експресі, відчуваю, як дрібні жарти можуть зібрати тебе з атомів, навіть якщо ти розсипався.

Сон не йде — занадто голосно котиться ніч, і ще голосніше — думки.

Удома все занадто тихо. Батьки живуть у класичному ритмі «робота — вечеря — телевізор», і для мене це одночасно і спокій, і чистий сніг по нервах. Я повертаюсь у свою кімнату, де нічого не змінилося: на стіні плакат із Патрісом Евра (я тоді ще думала, що футболісти — майбутнє), на полицях — старі підручники, які мама не дала викинути навіть після закінчення школи. У повітрі — запах мого улюбленого прального порошку, але замість затишку відчуваю, що всі ці речі більше не про мене.

У перший вечір я вперше за багато тижнів їм мамин борщ і не жартую про колір буряка. Я просто їм і слухаю, як тато розповідає про «нового начальника» на роботі, а мама — про «ту саму сусідку», яка вже третій рік збирається зробити ремонт. Я киваю, підтакую, навіть кілька разів сама ставлю питання, але всередині мене ніби підвішено на невидимому гачку.

Вночі мені сниться, що я знову у Києві, що стукаю у двері кімнати 317, а за ними — нікого. Прокидаюся в темряві, тягнуся до телефону й бачу: вхідне повідомлення від Марка. 01:13 і текст:

«Тут такий сніг — я навіть загуглив, чому в Києві все одно пахне пилом. Якщо тобі цікаво, поясню пізніше, а поки — мемчик на ніч».

Я відкриваю картинку: собака у санчатах і підпис «Я на канікулах, але мій мозок лишився у гуртожитку».

Я посміхаюся, й лише потім помічаю: вікна в кімнаті теж у снігу. Я підходжу, доторкаюсь до холодного скла і згадую, що цей краєвид теж колись був моїм, тільки я вміла його любити.

День за днем життя вдома розходиться рівними колами: їжа, розмови, трохи телевізора, іноді — допомога мамі в магазині. Я щиро намагаюся відчути кайф від безтурботного життя «не в гуртожитку», навіть записую собі: «Маєш право бути просто донькою, не Ладою-всесвітньою проблемою». Але до кінця тижня я вже віртуально в місті: читаю новини про Київ, дивлюся сторіз колишніх однокласників, навіть стежу за погодою на Андріївському узвозі.

Щовечора, коли мама перевіряє, чи вимкнула я світло, я вже з головою в чаті. Марк продовжує щодня писати: спочатку кидає фотки засніженого майдану («Думаю, тут можна кататись на санчатах, якщо не боїшся поламати щось ще раз»), потім — фрагменти зі своєї поїздки в гори («Якщо ти не була, то навіть не уявляєш, як тут пахне скипидаром і майже нічим — ніби ти в порожнечі, де лишили тільки твою улюблену думку»). Я не завжди встигаю одразу відповісти, але кожного разу перечитую його повідомлення двічі: спочатку для сміху, потім — щоб зрозуміти, що він хотів сказати насправді.

Десь на третій день з’являється ще одне повідомлення:

«Тут Максим згадував тебе. Сказав, що в тебе унікальний талант помічати, коли треба замовкнути. Я б так не зміг :)»

Я перечитую цю фразу три рази, і в голові кожен раз щось пересмикує, наче натягують струну на гітарі.

Вдень я намагаюся не думати про це, але щоразу, коли Марк шле новий мем чи коротку історію з життя, відчуваю: це не просто «канікули», це якесь інше життя, яке протікає поруч і не дає мені остаточно замерзнути.

Максим пише рідше. Зазвичай — одну-дві фрази: «Сьогодні у кав’ярні було порожньо, навіть сумно» або «Почав читати книжку, яку ти радила. Перша сторінка зайшла, далі — побачимо». Але кожне його повідомлення для мене як невеличка подія: я ловлю себе на тому, що відкриваю телефон тільки щоб перевірити, чи не прийшло ще щось від нього.

Я не знаю, чого від цього чекати. І не хочу нав’язуватись, бо після того випадку з листівкою в школі: краще здаватися байдужою, ніж бути в ситуації, коли ти — головна тема для обговорень у класі. І навіть не в класі, а у всій школі.