5.1

Увечері в гуртожитку завжди стає тихіше, ніж здається зранку. Навіть якщо хтось із сусідів крутить свою “Могилевську” на всю потужність, навіть якщо в кімнаті напроти йде підпільна гра у “Монополію” з припискою “на життя”, все одно простір навколо звужується до двох людей і двох чашок на підвіконні.

Ми з Мією сидимо так уже другу годину: у неї в руках новий зошит, у мене — старий чайник, який навіть не вимикається, а переходить у фоновий режим.

— Слухай, — каже вона нарешті, і в голосі відчувається не її звичний професійний спокій, а щось майже веселе. — Я сьогодні півдня говорила з Віталіком. І знаєш, здається, він нарешті зрозумів, що якщо ще раз закотить сцену ревнощів, то я реально зроблю з нього персонажа у своєму дипломі.

— Це був би найкращий кросовер у житті, — кажу я. — Ти впевнена, що він не планує саботувати твою роботу і таким чином залишитися в історії?

— Ха-ха, дуже смішно, — сміється вона і підкреслює щось у зошиті. — А якщо чесно… Мені здається, ми вперше поговорили по-людськи. Я пояснила, що мені треба простір. Він сказав, що хоче боротися, але “тільки якщо це не зламає тебе”.

Я дивлюсь на Мію, і вперше бачу, що вона не просто “доросліша за свій вік”, а десь глибоко всередині ще досі та сама дівчинка, яка колись записувала щоденники про те, чого найбільше боїться у стосунках. Я беру в неї з рук ручку, малюю на обкладинці зошита маленьке серце й підписую: “Тут живе сила”.

— У тебе справжній талант бути емоційною підтримкою, — каже вона і зітхає. — Я так і знала, що без тебе моє життя було б повним шлакоблоком.

— Зате з тобою я тепер у курсі всіх тенденцій психології, — сміюся. — Може, і мені колись стане в пригоді.

— Не просто стане, — впевнено киває Мія. — Ти вже помітила, що маєш більше сил, коли не тримаєш усе в собі?

Я замислююся. Насправді, ще кілька тижнів тому я думала, що “відкритість” — це привілей для тих, хто живе без комплексів і страху бути дивною. Тепер же я не можу уявити, як би виглядало життя, якби я не ділилася своїми історіями, снами, дурнуватими музичними вподобаннями — хоча б із кількома людьми, які на це реально зважають.

Я кажу:

— Знаєш, я вперше відчуваю, що мені не треба прикидатися. Навіть якщо це просто листування чи меми, навіть якщо завтра вони всі забудуть моє ім’я. Все одно я вже спробувала, як це: бути не “на гачку” у чужих очікувань.

Мія усміхається трохи ніжніше, ніж зазвичай. Вона відставляє зошит і розвертається до мене:

— Я завжди знала, що ти класна. Просто світ ще не звик до таких, як ти.

— Ой, не починай, — кажу, але всередині розливається якесь світле, майже дитяче тепло.

— Добре, не буду, — погоджується вона, — але ти маєш зрозуміти: у кожної з нас свій спосіб бути собою. У тебе — жарти і чесність, у мене — “тримати удар”, навіть коли він дуже болючий. Але я тобі заздрю: ти будуєш своє життя не під когось, а для себе.

Я дивлюся на свої руки — вони трохи липкі від чаю і мандарин, які я поцупила з кухні під час вечері. Я уявляю себе з боку: дівчина з “нормальною” зовнішністю, але з таким внутрішнім гармидером, що навіть стара комуналка не зрівняється. І я розумію, що вперше не соромлюся цієї хаотичності.

— А що далі? — питаю я. — Ти з Віталіком серйозно вирішили все зберегти?

Мія робить ковток, дивиться у вікно:

— Не знаю. Може, це ще не кінець, але точно і не хеппі енд. Просто я дала собі дозвіл бути неідеальною. Якщо треба буде — знову зміню маршрут. Я вже не маленька дівчинка.

Вона дивиться на мене поверх чашки:

— Ти теж не маленька, Лад. Я бачила, як ти вчора ходила по місту і не боялася навіть, коли було самотньо.

Я зітхаю і згадую всі ці вчорашні кроки, усі хвилини, коли відчувала: навіть якщо мене тут ніхто не знає, все одно я залишаюсь “цілою”.

— Просто у світі є люди, з якими ти поруч — і вже не хочеться тікати в себе, — кажу. — Може, це й є “свої”?

— Саме так, — погоджується Мія.

Ми сидимо ще трохи в тиші. Я слухаю, як у сусідній кімнаті хтось вмикає старий хіт “Восьмий колір”, і думаю: дивно, але у цьому гуртожитку навіть найгірші дні мають присмак чогось справжнього.

— …восьмим чудом, — починаємо підспівувати. — Білим, я буду білим, як сніг, — уже на всю завиваємо з Мією. — Якщо ти ним бути дозволиш мені.

Я піднімаю чашку, чокаюся з Мією.

— За нові маршрути, — кажу.

— За чесність, — підхоплює вона.

І коли наступного разу я бачу на екрані нове повідомлення від Марка, у мене вже немає тривоги.

Тільки цікавість: а що ще можна відкрити у собі — якщо не боятися бути собою?