5. Плейлисти і повідомлення

Я прокидаюсь від того, що Мія починає збиратися на першу пару з точністю електронного годинника: шурхіт зошита, дзвін ручки, клацання резинки для волосся — усе це в нашій кімнаті звучить голосніше за зовнішній світ. У мене на подушці відбиток щоки і легке відчуття, ніби мозок ще досі на вчорашньому вечорі: я втомилася, але це не та втома, коли не хочеш вставати з ліжка, а навпаки — ніби тепер треба бігти вперед, поки ще не відкотилося назад.

Я тягну руку до телефону. На екрані — два нові запити в друзі: один від Марка, інший від Максима. Від самої думки, що ці люди — уже не просто якісь “екземпляри з соцмережі”, а реальні, живі, з якими я сміялася та жартувала менше доби тому, мені стає дивно тепло. Я погоджую обидва запити і кладу телефон під подушку, як чарівну лампу: нехай викликає геніїв лише за потреби.

Через двадцять хвилин я повертаюсь із душу, а Мія вже заварює чай у старій склянці, на якій відбиток помади тримається з першого курсу. Вона кидає мені погляд — короткий, як електрошок — і одразу запитує:

— Щось рано ти сьогодні, не засиділась у своїх нічних фантазіях?

— Я працюю над тим, щоб не спати до обіду, — кажу, але бачу, що вона мене розкусила. — Просто у світі існують люди, які прокидаються навіть без будильника.

— Ага, а ще ті, хто перевіряє повідомлення до сніданку, — і вона дивиться прямо на мій телефон.

— Не дивись так на мене, — сміюся. — Я нічого не робила, просто реєструю нові “лайки” у житті.

— О, — каже вона, — схоже, в когось буде сьогодні гарний настрій.

Я не виправдовуюсь: немає сенсу вдавати, що мені байдуже. У душі щось пульсує з кожним новим повідомленням, ніби це не просто цифрова маячня, а справжній доказ, що я залишила після себе слід у цьому місті. Чи хоча б у конкретній кав’ярні на розі.

Ближче до обіду я отримую перше особисте повідомлення. Це Марк. Він не тягне інтригу, не пише банального “привіт, як справи”, а одразу кидає посилання на плейлист у Spotify:

“Подумав, що тобі сподобається. Там багато класики, але не переживай — жодної обов’язкової культури. Тільки те, що реально вмикаєш, коли хочеш зникнути у навушниках.”

Я відкриваю плейлист — на заставці фотка кота з виряченими очима й підписом “Deadlines Are Coming”. Уже круто. Я вмикаю перший трек і намагаюсь не ідеалізувати момент, але… це реально ідеальна добірка: трохи старого Arctic Monkeys, щось із Florence, навіть українські “Один в каное”, і посеред усієї цієї чудної еклектики — Guns N’ Roses з “This I Love”.

Ця пісня — як шрам із підліткового життя: одного разу я сиділа під вікном і слухала її на повторі, коли мій тодішній коханий вирішив, що йому більше подобаються дівчата з хімією, а не з літературним ухилом. Тепер я слухаю і не можу повірити, що саме ця композиція спливає тут, у Києві, серед суцільної кави, контрольних і мемів про панд.

Я пишу Марку:

“Це дійсно дуже крута добірка. Не думала, що хтось ще слухає ‘This I Love’ і не соромиться цього. Дякую! А чому саме ця пісня потрапила до тебе в топ?”

Відповідь приходить за п’ять хвилин:

“Колись хотів навчитися її грати на фортепіано, але мій брат сказав, що ‘це занадто сумно навіть для нашої родини’. Тепер я включаю її, коли треба зробити себе ще трішки драматичнішим. До речі, якщо маєш свою добірку — кидай у відповідь. Цікаво, чи у нас ще щось співпаде.”

Я вагаюся рівно три секунди, а потім збираю з телефона свою найкращу “antistress” підбірку: там The Cure, трохи українського інді, щось зовсім сороміцьке (типу саундтреку з “Емілі в Парижі”), і ще декілька невідомих, але дуже емоційних пісень. Я відправляю це, а разом із ним — всю себе: таку, яка іноді плаче під Imagine Dragons і не соромиться цього.

Далі все тільки наростає: кожні кілька годин Марк або я кидаємо один одному музику, жарти про викладачів чи абсурдні меми з рудими котами. Він пише мені про дивний сон, де ми разом бігаємо від поліції по Андріївському узвозу; я відписую ввечері історію про те, як мало не зламала ліфтову кнопку у гуртожитку, і це спричинило чотиригодинний локдаун для всього під’їзду.

За кілька днів у нас із Марком уже є власна мова мемів, цитат і навіть маленький словник, зрозумілий тільки нам. Я не знаю, чому це відбувається так швидко — можливо, Київ прискорює час, а може, це просто вперше в житті мені не хочеться фільтрувати кожне слово перед відправкою.

Максим теж пише: коротко, але завжди по суті. Він не надсилає гігантських блоків тексту, зате, коли пише, — це як лаконічна примітка у підручнику: “Сьогодні вранці бачив твого брата — він купував фісташковий Снікерс. Вже не знаю, чи варто тобі про це казати, але тепер у мене совість чиста.” Я сміюся йому у відповідь, пишу щось про “родинний шеймінг” і розумію: з цим хлопцем можна не вигадувати історій, а просто жити і коментувати це, як футбольний матч.

Максим не з тих, хто спамить або грає на публіку, але за час спілкування я кілька разів ловлю себе на тому, що чекаю саме його думку про те, яку каву краще брати на ніч. Він підключається до обговорень, але завжди тримає дистанцію: ніби знає, що я тут не для романтики, а для справжнього діалогу, у якому мені, можливо, вперше не доводиться вдавати нікого іншого.

У кімнаті все частіше чути, як я ржу в голос. Мія помічає, як я кожного разу намагаюся “випадково” перевірити телефон або ловлю у словах її жартів точні відсилки до розмов із Марком. Вона мовчить, не тисне, але одного вечора, коли я вчергове зависаю над текстом і забуваю навіть про чай, кидає:

— Між вами щось є, так?

Я так швидко піднімаю голову, що ледве не збиваю її чашку з підвіконня.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… ти якось інакше світишся, коли читаєш його повідомлення, — каже вона і трохи усміхається. — Не хочу здаватися мамою, але, Ладо, це реально видно.

Я відмахуюсь, але серце зрадницьки підскакує:

— Просто музика, жарти, нічого такого. Ти ж знаєш, як воно буває: тільки-но з’являється нова компанія — одразу здається, що все по-справжньому, хоча це, мабуть, просто ефект новизни.