4.5

Ми виходимо з кафе, і Київ уже зовсім не схожий на місто, в якому я боялася загубитись. Вулиці майже порожні, ліхтарі світять так, ніби намагаються компенсувати усі темні думки, які могли б залізти тобі в голову після першого вечора в новій компанії.

Денис і Соня одразу йдуть уперед, утворюючи “дорослу” пару, а Марк із Максимом залишаються зі мною, хоча ніби йдуть поруч випадково. На першому ж повороті Марк кидає:

— Я не розумію, як можна носити шкарпетки з пандою, якщо на душі осінь.

Я знижую погляд — і справді, на мені сині шкарпетки з намальованими пандами. Я про них забула.

— Це спеціально для тих, хто бачить тільки панд, — кажу. — Насправді я драматична особистість, просто добре маскую.

— Ти не вмієш бути драматичною, — підколює Марк. — В тебе навіть посмішка іронічна.

Я хочу відповісти, що це мій захист, але замість того кажу:

— А ти, Марку, коли востаннє був не іронічним?

Він на секунду серйознішає:

— Коли сказав своїй першій дівчині “я тебе люблю”, і вона попросила не писати їй більше.

— О, тоді ми з тобою схожі, — сміюся я.

Максим іде поруч, руки в кишенях. Він не перебиває, але вловлює кожен нюанс розмови. Інколи поглядає на мене з таким виразом, ніби хоче запам’ятати, як я виглядаю в цьому світлі.

Ми йдемо кілька кварталів, розмови зливаються в шум нічного міста: то про улюблені книги, то про факапи з дитинства, то просто — про те, чому Київ пахне солодкою сирістю.

— Ти взагалі часто так гуляєш? — питає раптом Максим.

Я зупиняюсь біля переходу:

— Вперше. Раніше вважала, що після дев’ятої вечора на вулицях тільки серіальні маніяки і студенти, які не встигли здати звіт.

— А сьогодні?

— А сьогодні мені навіть цікаво, куди ми йдемо.

Він усміхається і, поки ми чекаємо зелене світло, нахиляється трохи ближче:

— Ти не така, як я уявляв.

— А якою уявляв?

— Серйознішою. Ти ж вмієш бути дуже “дорослою”.

— Це тому, що в дитинстві я хотіла бути бухгалтером, — кажу. — У мене навіть зошит був, де я рахувала свої помилки.

Марк у цей час сміється так, що навіть вуличний кіт тікає подалі. А Максим дивиться серйозно й каже:

— Як на мене, класно, що ти не боїшся показати себе смішною.

Мені здається, що від цієї фрази всередині вмикаються ще три додаткові батарейки.

Ми йдемо далі, і розмова переходить у формат “між іншим”: Марк показує, де зламав ніс на першому курсі (на тій самій вулиці!), Максим розповідає, як у нього бувало два дні повного мовчання, і що з того часу він цінує тишу понад усе.

Я слухаю, і вперше в житті мені не хочеться бути головною, лише частиною історії, яка відбувається прямо зараз.

Підходимо до гуртожитку. Біля воріт трохи темніше, ніж на інших вулицях. Тут, як у кіно, всі зупиняються, і мить — як завжди трохи довга, трохи незручна.

Марк перший:

— Ладно, ти реально класна. Якщо наступного разу не прийдеш на тусовку, я заплачу Денису за твій номер телефону і буду писати анонімно.

Я сміюся, кажу:

— Окей, але тільки якщо він продасть мій номер дорожче, ніж минулого разу.

Ми ловимо з ним цей вайб і розходимося жартами.

Соня, яка до цього трималася трохи осторонь, підходить і обіймає мене. Обіймає “по-дівочому”: тепло, міцно, з ароматом її шампуню. Шепоче на вухо:

— Не давай їм зіпсувати твою харизму.

Я обіцяю і вірю, що вона справді хотіла як краще.

І залишаємося вдвох із Максимом. Він мовчить, і мені здається, що це та сама тиша, про яку він говорив у кафе.

— Дякую за вечір, — кажу. — Я не думала, що зможу так просто…

Він перехоплює:

— Бути собою?

— Так, — відповідаю.

— Я радий, що зустрів тебе, — тихо каже він. — Справді радий.

Мені хочеться в цей момент придумати геніальну фразу, але, як завжди, я бовкаю:

— Це тому, що я в шкарпетках з пандою?

Він сміється, а потім серйозно:

— Ні. Просто тому, що ти є.

Між нами знову пауза, але вже не “дивна”, а така, що гріє.

Він проводить мене до самих дверей. Ми прощаємось коротко — без обіймів, але це відчувається як старт чогось довшого за одну ніч.

Я заходжу в гуртожиток, відчуваю, як холоне обличчя після вулиці, але всередині все ще жарко. Піднімаюся сходами — два, три, чотири прольоти, і вже на нашому поверсі бачу: в коридорі гамір, хтось святкує день народження, хтось танцює посеред проходу, бо в кімнаті місця замало.

Я вже тягнусь до ручки наших дверей, але вони не піддаються. Замкнено зсередини. Вирішую постукати. Після цього тягнуся до сумочки, щоб дістати ключі, і в цей момент Мія із розчервонілими щоками й збитим диханням відкриває двері.

Я питаю, чи не завадила. Мія каже, що Віталік уже має йти, і вона його проведе. Я киваю, тихенько прослизаю в кімнату, плюхаюсь на своє ліжко й відчуваю, як тіло провалюється в матрац.

Я засинаю майже миттєво — в голові ще крутяться уривки сміху, теплі погляди, неочікувані слова й відчуття, що сьогодні я була собою і не боялася жодних поглядів. Хоч би один вечір. Хоч би сьогодні.