4.4

Я заходжу у “Кав’ярню на розі”, і перше, що відчуваю — запах кориці і тепло, яке розтікається тілом, як ковдра. Тут низька стеля, усе підсвічено лампами у формі банок, а кожен стіл трохи шкрябаний, з відмітинами “я тут був” у вигляді вирізаних сердець і телефонних номерів. На полицях, поміж книг і старих шахівниць, виставлені скляні банки з цукром — їх тут більше, ніж відвідувачів.

Брат сидить у центрі компанії: Соня — праворуч, підперла підборіддя рукою й посміхається так, ніби всю цю вечірню ідилію створили спеціально під її настрій; навпроти — хлопець у чорній футболці та з рудим чубом, мабуть, Марк (я вже уявляю, як його описує сам Денис: “майстер історій, чемпіон по дурнуватих мемах”); поруч із ним — інший, світліше волосся, окуляри, сірий светр, ідеально рівні брови. Я відразу знаю: це Максим, бо він навіть сидить як людина, яка ніколи не запізнюється.

Всі разом вони виглядають, як стартова сцена для молодіжного серіалу: кожен — типаж, але всередині типажу — свої закони.

— О! — піднімає руку Денис. — Зустрічайте нашу головну героїню сьогоднішнього вечора.

Я театрально вклоняюся, і Марк відразу підхоплює:

— Це правда, що твоя спеціальність — обирати найдивніші теми для розмови? Бо я був би не проти сьогодні про це подискутувати.

— Тільки якщо ти готовий до діалогу на рівних, — кажу, і одразу ловлю: Марк крутить пальцем на шиї “так і знав, що вміє вставити слово”, а Максим тихо посміхається собі під ніс.

— Я — Лада, — представляюся. — Моя суперсила — спочатку сміятися, а потім думати, чи це було доречно.

— Я Марк, — схиляє голову рудий, — моя — робити дурні речі з розумним виглядом.

— Максим, — озивається інший, і я помічаю: його погляд не ковзає, як у більшості хлопців, а лишається на мені довше, ніж зазвичай. — Я просто люблю слухати.

— Я Соня, — додає вона лагідно. — Якщо що, я тут за мир і креатив. Ну, і за те, щоб у кожного було тістечко.

Ми сідаємо. Денис одразу підсуває мені меню, але я не встигаю його навіть прочитати, бо Марк уже сипле жартами:

— В тебе, здається, є досвід виживання в студентських гуртожитках. Порівняй: який відсоток виживання між “гуртожиток на Нивках” і “гуртожиток біля метро Лівобережна”?

— О, це залежить, що ти під цим маєш на увазі, — вгризаюсь я в гру. — Якщо по сніданках, то на Нивках ти з’їси одне й те саме три тижні поспіль, а на Лівобережній — три різних сніданки і три різні фільтри для води.

Сміються всі, навіть Максим, хоч його сміх — не голосний, а такий, що треба уважно слухати, аби вловити.

Розмова йде хвилями: Денис то підкидає нову тему (кіно, футбол, шкільні байки), то “зливається” у фон, даючи поговорити іншим. Марк справді балакає найбільше, але Соня вміє його зупинити одним підняттям брови: “Ти зараз дуже близько до фолу, друже”, — жартує вона. Марк підкоряється, і я думаю, що у цієї дівчини великий досвід тримати біля себе хлопців із завищеною самооцінкою.

Максим же, навпаки, більше слухає. Зате коли каже щось, то це як примітка на полях: коротко, іронічно, іноді з таким підколом, що навіть Марк не знаходить що відповісти.

Мене вражає його точність: я кажу, що обожнюю “дивні” музеї — і він відразу питає, чи була я в музеї каналізації. Я заливаюся сміхом і не встигаю заперечити, як він тихо додає:

— Там пахне майбутнім міста.

Я вдаю, що не помітила двозначності, але в голові від цієї фрази лишається знак питання.

У якийсь момент Денис і Соня йдуть брати чай і щось замовляти, і я лишаюся наодинці з хлопцями.

— То, Ладо, — каже Марк, — якщо ти вже справжня киянка, розкажи, з чим асоціюється для тебе осінь у місті?

— З розкиданим листям і пакетами з “Сільпо”, — кажу миттєво. — І ще з запахом вогкості в метро. Із тими поїздками, коли чекаєш, що ось-ось буде нове життя, а потім розумієш: нове життя — це просто ще один буденний ранок із пиріжком на зупинці.

Марк від захвату хлопає по столу:

— Біс, я хочу, щоб ти вела мій інстаграм.

— Я можу вести його тільки, якщо ти реально житимеш цікавіше, — кажу.

Він піднімає келих кави:

— Домовились.

Максим слухає, але не перебиває. Тільки коли я повертаюсь до нього, питає:

— А якщо не місто? Якщо взагалі: що ти найбільше любиш, але нікому не признаєшся?

Мене заскочує питання — воно надто особисте для першої зустрічі, але саме тому я не ховаюся за жартами.

— Напевно, найбільше люблю, коли зі мною можна мовчати. Щоб не здавалося, що це “дивна пауза”, а навпаки — найправильніша штука в світі. Але поки що так мало людей, з якими це виходить.

Максим усміхається. І раптом, на тлі всього шуму кафе, виникає та сама “права тиша”: я, він, нічого зайвого, навіть Марк притихає на кілька секунд.

— Це, напевно, найкрутіша річ, яку я чув про людей, — каже Максим.

Я червонію, але удаю, що розглядаю декор.

Повертаються Денис із Сонею. Вона тицяє мені у руки мініатюрну чашку з незрозумілою фіолетовою рідиною:

— Це спеціально для тебе. Смакує дивно, зате ефект — як від першого кохання.

Я п’ю і реально не знаю, плакати чи сміятися: смак ні на що не схожий, але чомусь нагадує мені вечори першого курсу, коли ми з Мією змішували “какао + лимонад”, бо не вірили, що існують справжні коктейлі.

Далі все йде, як у гарній історії: Марк жартує, що Лада — “скритий шедевр”, Соня підтримує, розповідає, як насправді працюють студентські конкурси, Денис кілька разів підморгує мені з-за чашки: “Бачиш, нічого страшного”, а Максим… просто присутній. Не рветься в центр, але я відчуваю його уважність на собі, як плед, що зігріває плечі, навіть якщо ти про це не просиш.

Десь ближче до дев’ятої розмова виводить мене на монолог про дитинство: я, школа, “уроки виживання серед класних дівчат”, і всі слухають, навіть Марк не перебиває. Я кажу, що хотіла бути актрисою, але стала людиною, яка боїться навіть зайвий раз дзвонити у двері.

— А мені здається, що в тебе це вже виходить, — каже Максим.