4.3

Місто ввечері — це окремий вид психотерапії: трамваї заливають вулиці електричним дзвоном, під ногами скрипить мокрий асфальт, а в повітрі щільний, як іспит, аромат кави з найближчої кав’ярні. Навколо стільки вогнів, що навіть небо здається менш нічним.

Я йду й думаю: чи справді це просто “вечір із братом і його людьми”, чи якась точка неповернення, після якої вже не зможу сказати, що в житті нічого не змінюється? Логічно — це кав’ярня, компанія студентів, навіть не тусовка, а щось між “новосіллям” і класичним “бригада проти самотності”.

Але всередині я вся як електропровід: нервую, хоча й прикидаюсь, що це “енергія нових можливостей”.

На розі сусідньої вулиці стоїть пара: хлопець у картатій сорочці обіймає дівчину, та щось розповідає йому на вухо і сміється — як у фільмах, де навіть випадкові люди на задньому фоні грають роль для когось важливого.

Мені чомусь згадується, як рік тому я ходила тут у фейкових навушниках, щоб “не чіпали”, і навіть не уявляла, що одного разу зможу йти сюди на зустріч по-справжньому.

Я ловлю своє відображення у вітрині “Сільпо”: стрілка на оці ідеальна (дякую, Мія), сорочка акуратно заправлена, навіть кеди — немов нові. І замість того, щоб відчути себе крутою, я раптом сміюся: ну, чого ти так нервуєш, Ладо? Це ж не перше побачення з долею, це просто четвер у Києві.

Я йду далі, рахую кроки й намагаюся не дивитись на годинник — ніби від цього час перестане існувати.

Повз мене проходять компанії інших студентів: хтось жує піцу на ходу, хтось фотографує графіті на стіні, а хтось голосно розповідає про “якусь кіпішну пару в деканаті”. Усі ці люди — як окремі світи, і в той же час як одна безперервна мапа життя, до якої я ще тільки вчуся звикати.

Десь на другому перехресті я зупиняюсь, бо бачу, як біля “Кав’ярні на розі” вже світиться знайоме обличчя: Денис сидить із Сонею біля вікна, жестикулює так, що навіть крізь скло видно — щось розповідає емоційне й важливе.

Я вдихаю на повні груди, вдягаю свій “бойовий” настрій і нагадую собі: це той момент, коли я можу бути ким хочу, навіть якщо всередині все ще трішки дитина.

Зупиняюсь біля дверей, витираю долоню об джинси (аби не видавати себе), і, перш ніж зайти, кидаю останній погляд на нічне місто.

Воно вже не лякає.

Навпаки — кличе.