4.2

Я вже майже вийшла на двір, як раптом мене накриває: я не можу просто так піти, не спитавши у Мії головного. Знаю її давно — вона може терпіти все, що завгодно, але ніколи сама не скаже, що потребує простору. Завжди “добре”, “я впораюсь”, “ти тільки не переживай”.

Я повертаюся, знаходжу її біля ліфта. Вона крутить у руках резинку для волосся й дивиться в підлогу. Тиша така густа, що чути, як на вулиці сигналять машини.

— Мі, — кажу я, — ти точно хочеш, щоб я пішла?

Вона не дивиться на мене одразу. Спочатку крутить ту резинку, мовляв, це головна справа її життя, а потім повільно піднімає очі.

— Не знаю, як сказати… — вона стискає губи. — Якщо ти залишишся, мені легше буде терпіти, але складніше розібратися, чого я сама хочу. А якщо підеш… це страшніше. Але, напевно, чесніше.

Вона каже це так, ніби вибачається за свою слабкість. Але я знаю: тут не про слабкість, тут про старий, впертий спосіб бути собою, навіть якщо це боляче.

— Я не хочу, щоб ти відчувала себе самотньою, — кажу.

— І я не хочу, — зітхає вона. — Але це мій факап, Лад. Мені треба розібратися самій. Ти маєш право жити своїм життям, а не охороняти мене цілодобово. Я й так уже занадто багато часу “була під наглядом”.

Мене трохи коробить ця фраза. Я знаю, що вона не мені дорікає, а самому життю — батькам, Віталіку, всім, хто колись контролював її до останньої смс.

Я хочу сперечатися, казати, що “це не нагляд, це дружба, підтримка”, але вчасно ловлю себе: якби мені було потрібно “дихати в потилицю”, я б давно здохла. Тому тільки киваю.

— Я буду поряд. Навіть якщо ти не бачиш мене, — кажу і тицяю їй кулак.

Вона усміхається: легенько, з кислинкою, але щиро. Торкається кулаком до мого і стискає його трохи сильніше, ніж треба.

— Іди вже, — шепоче. — А то запізнишся на нове життя.

Я обіймаю її коротко, ніби востаннє, а потім таки відпускаю й іду. Серце колотиться не як від кави чи шкільної контрольної, а як від втрати, яку ти ще не до кінця усвідомлюєш.

Я не ображаюсь на неї. Я ображаюсь на цей світ, у якому навіть найкращим людям треба виборювати право бути самотніми на своїх умовах.

Я злюся на Віталіка, на всіх, хто вважає, що може розставляти інших, як шахові фігури. Але головне — я боюся, що якщо я зараз не піду, то назавжди залишуся тією, хто рятує, але ніколи не буде врятована.

Тому я виходжу в нічний двір. Свіже повітря б’є в обличчя, як чергова порція реальності, і я вдихаю його на повні груди.

Мій телефон вібрує у кишені — там вже є десяток повідомлень, але я відкриваю тільки одне:

“Денис: Ми з Сонею й хлопцями у “Кав’ярні на розі”. Приходь, як будеш готова.”

Я знову закочую рукава (звичка сильніша за мене) і в думках кажу Мії:

“Я піду для себе. Але якщо треба — завжди повернусь”.

І крокую вперед, не обертаючись.

 

Свіже повітря обпікає, як прозорий спирт: ніякої магії, тільки чиста хімія. Я виходжу за ворота гуртожитку, притуляюся до перил і дістаю телефон. Пальці мокрі, хоча ніби не хвилююсь — але так завжди, коли треба дзвонити людям, які знають тебе з дитинства.

Набираю брата. Він бере з першого гудка, як завжди:

— Лада, ти вже в дорозі?

— Привіт. Так, майже, — я роблю паузу, встигаю на секунду засумніватися, чи не краще просто “промовчати”. Але вже пізно. — Слухай, я буду сама. Мія… у неї тут екстрене побачення, навіть не проси деталей.

Денис сміється, але дуже тепло:

— Я тебе благаю, у нас тут і так “конкурс на кращу драму”. Без Мії теж буде цікаво. Марк, до речі, розказує історії, ніби працює на стендап. А Соня вже вдруге питає, чи в тебе є алергія на горіхи, бо вона замовила тістечка.

— Ну ти й накрутив їй картину, — сміюся я. — Передай, що в мене алергія тільки на недобрі наміри й імбир.

— Добре, — чую, як він щось відстукує пальцями по столу, — не переживай щодо компанії. Я ж обіцяв: тебе ніхто не змусить нічого розповідати про себе, якщо не хочеш.

— Я ж не на допит іду, — кажу, але всередині щось стискається. — Просто… дивно йти самій. Типу, всі там “по двоє”, а я одна.

Денис довго не говорить. Потім несподівано серйозно:

— Лад, у нас і так всім подобаються диваки. Ти не одна. Я й Соня будемо поруч. І взагалі: якщо не зайде, посидимо з тобою окремо, надуємо губи й обговоримо, які всі в світі лохи.

Я мало не ридаю в трубку, але замість цього кажу:

— У тебе все ще найкращий маркетинг у світі.

— Я знаю, — він зітхає, а потім додає: — Просто хочу, щоб ти розслабилась. Ми не вдома. Тут можеш відпустити всі правила і обов’язки. Знаєш, як мало людей у цьому місті справжні? Я горджусь тобою.

Мені хочеться його обняти — і водночас провалитися під землю.

— Не розпускай нюні, — бурмочу, але йому навіть через телефон видно, що я посміхаюся.

— А ти не смій думати, що твій вечір гірший, ніж у Мії, — кидає він. — Якщо що, Марк і Максим тут настільки токсичні, що ти під кінець вечора точно відчуєш себе абсолютною зіркою.

— Я йду, — кажу. — Не дзвони мені п’ять разів поспіль, як мама.

— Домовились, — сміється він. — До зустрічі.

Я кладу слухавку. Стою ще хвилину, дивлюсь на неоновий напис “ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СТУДМІСТЕЧКА” і думаю: а раптом і справді буде весело?

Вперше в житті мені не потрібно “прикриватись” іншими. Я просто йду в місто і роблю це не для когось, а для себе.

Від цієї думки стає трохи страшно, але ще більше — захопливо.