4.1

Ми з Мією вже в коридорі, як дві офіційно випущені з кімнати пацієнтки зі слабкою соціалізацією. Навколо — стандартний гуртожитковий гамір: хтось лупить дверима, хтось крутить “Океан Ельзи” на всю, десь поруч хтось лається через зниклий фен.

Вже за кілька кроків до ліфта я відчуваю, як Мія трошки пригальмовує. За секунду її телефон дзвенить, і вона на автопілоті тицяє “прийняти”.

— Алло? — голос у неї спокійний, але я бачу, як від напруги напружується лінія плеча.

Я зупиняюся біля вікна і роблю вигляд, що щось там страшенно цікаве відбувається. Мія тим часом кладе руку на стіну й майже не дихає.

— Я зараз виходжу, — каже вона, — з ким… ні, тільки з Ладою, — і ловить мій погляд, мовляв, нічого не сталося.

Пауза на тому кінці лінії така довга, що навіть сусідка з 321-ї встигає двічі пробігти по коридору. Я чую, як Мія ковтає слину. Тепер вона говорить тихіше — не те щоб шепоче, але кожне слово як малесенька доза снодійного.

— Я не знала, що ти приїдеш, адже чекала тебе наступних вихідних, — її інтонація не звинувачувальна, але в ній є щось, чого я ще не чула. Може, легка образа? Може, страх?

— Скільки чекати? Ти де?

Вона слухає, і з її обличчя зникає навіть тінь усмішки.

Я намагаюся не втручатись. Але всередині вже крутиться міні-торнадо: мені хочеться забрати у Мії цей грьобаний телефон, вимкнути його й подарувати їй вечір без додаткових драм.

— Добре, — каже Мія і кладе слухавку. Вона ще хвилину просто стоїть із телефоном у руці, дивиться на екран, як на лотерейний білет.

— Сюрпризний рейд? — питаю лагідно.

— Віталік, — каже вона, і в голосі — не роздратування, а щось схоже на втомлену вдячність. — Каже, що вже під гуртожитком. Хоче “нормально поговорити”.

— Окей, — кажу я, хоча насправді в моїй уяві вже тліють сто альтернативних сценаріїв: від “гнати його геть” до “зустрітися фейс ту фейс як у мексиканських серіалах”.

Мія тихо підходить до мене. Я бачу, як у неї дрібно тремтять пальці, хоча все інше — нерухоме, мов у манекена.

— От і сходила в магазин, — говорить вона, і намагається посміхнутися.

— Все буде добре? — кажу.

— Так, — вона дивиться у вікно, ніби там і справді є щось важливіше за цей коридор. — Просто… він так наполягав. Каже, що негарно ігнорувати, коли людина спеціально приїжджає заради тебе.

Я хочу сказати, що це не аргумент, що вона не зобов’язана, що йому взагалі не місце в її житті. Але натомість питаю:

— А ти хочеш з ним зустрітись?

Вона мовчить. Потім тихо, ніби боїться, що хтось підслухає:

— Я не знаю. Може, треба вже поставити крапку. А може… Просто мені страшно. Якщо зараз не піду, він може стояти під гуртожитком до ранку. Або ще гірше — почати писати тобі.

— Він не зміниться, Мі, — кажу я м’яко.

— Знаю, — і тут вона вперше за вечір дивиться на мене по-справжньому. В її очах — суцільний осад, як після поганого вина. — Але я маю дати собі шанс у цьому переконатися. Бо інакше завжди буду думати, що могла б…

Вона не договорює. Просто бере мене за руку й каже:

— Ти не злишся?

— Ти ж мене знаєш, — відповідаю. — Як тільки побачиш, що цей вечір — не для тебе, одразу сигнал. Я відразу кинусь тебе рятувати.

Мія сміється, але вже без колишнього блиску. Вона розвертається і йде в бік ліфта, пальці ще трошки тремтять, але хода вже впевнена.

Я дивлюсь їй услід і відчуваю дві речі: перше — мені боляче, що вона знову мусить “рятувати стосунки”, друге — я вперше залишаюсь у Києві абсолютно сама — як Лада, яка йде на зустріч з майже незнайомими людьми.

Я дістаю телефон, відкриваю листування з братом і бачу:

“Ми вже в кафешці, якщо що, не поспішай. Візьми з собою гарний настрій”.

Я посміхаюсь, закочую рукава (бо чорт забирай, це єдина штука, яку я вмію робити як герой), і рушаю в місто.

Вперше за багато років — впевнено і тільки для себе.