4. П'ятеро в кав'ярні

Вечір у нашій кімнаті — це ідеальна декорація для фільму про дешеву незалежність: із колонок ледь чутно шкребеться якийсь sad pop, чайник кипить уже вдруге, а на всіх доступних поверхнях — колекція недоїдених печеньок, підручників і хаотичних записок.

У повітрі змішалися парфуми Мії, аромат пачулів (хто їх взагалі придумав?) і мій улюблений запах свіжого прання з порошком, яким я, здається, підсвідомо намагаюся витіснити все погане з дитинства.

Мія сидить на своєму «троні» — ліжко під вікном, ноги під себе, светр навиворіт і обруч для волосся, від якого вона виглядає наче добра, але безжальна класна керівниця.

Я стою біля дзеркала і борюся з футболкою, яка раптом стала мені на два розміри меншою. Не знаю, чи винна тут сушарка в підвалі, чи просто я тепер нова, оновлена версія себе.

— Слухай, Мі, це нормально, що я вже четвертий раз змінюю лук за годину? — питаю, спостерігаючи, як блакитна майка небезпечно перетискає мені діафрагму.

— Це офіційно твій рекорд, — посміхається вона і примружується, ніби намагається уявити мене голою. Але це не сексуальний погляд, а радше клінічна цікавість. — Хочеш мою сорочку? Вона універсальна: і на похід у “Фору”, і на побачення, і на суд присяжних.

— Дуже заохочливо, — жартую і злісно скидаю футболку. Під нею топік із котиком (дарунок від брата, якого я тоді ще могла терпіти).

— Мені здається, що ця зустріч — не просто тусовка. Це кастинг на майбутнє Лади.

— В смислі? — Мія зацікавлено відривається від свого телефону.

— Ну, ти ж бачила, який там склад учасників. Брат і його “елітні” друзі. І ще та Соня, яка, як мені здається, має таємний талант зводити всіх навколо з розуму одним поглядом.

— А ти? — в’їдливо підколює Мія. — У тебе є щось сильніше за погляд. Вибухова енергетика й уміння перетворити будь-який конфуз на хіт сезону.

— Я просто люблю, коли сміються, — визнаю. І раптом відчуваю, що кажу щось дуже особисте. — Ти пам’ятаєш, як у школі з мене ураганили через голос?

Мія киває — ми про це не раз говорили вночі, коли одна з нас не могла заснути.

— Оце воно і є, — пояснюю, не знаючи, чи розуміє вона до кінця. — Якщо я почну мовчати, всі подумають, що зі мною щось не так.

— То не мовчи, — каже вона просто. — Але сьогодні дозволь собі бути просто собою. Не обов’язково всім подобатися.

— Дякую, мама, — закочую очі, але всередині тепло. — Добре, твоя сорочка — у хід.

Вона дістає її з-під купи книжок, і я перевтілююсь у щось між баристою з модної кав’ярні й студенткою, яка ще не вирішила, ким хоче бути, окрім щасливою.

Повертаюсь до дзеркала, кручуся, роблю селфі (не для інсти, для себе) й ще раз переконуюсь: ця зустріч — мій маленький квиток у нове життя.

— Ти нервуєш, — діагностує Мія.

— Ага. Це ж просто посиденьки, а не кастинг у любов мого життя… хоча хто знає.

Вона знизує плечима, і я бачу, як під її посмішкою живе щось сумне. Я помічаю це вже не вперше: Мія останнім часом то підвішує на плечі невидимий рюкзак із сумнівами, то розкладає їх по кімнаті у вигляді іронічних коментарів.

— Як там твій Віталік? — питаю обережно. Не хочу тикати в болюче місце, але й ігнорувати не можу.

Вона піджимає губи.

— Як завжди, — каже. — Думає, що досі має на мене ексклюзивну ліцензію. Сьогодні написав, чи не хочеш побачитись. Я сказала, що в мене плани. Почав ревнувати.

— Може, він просто не вміє відпускати? — припускаю, хоча відчуваю, що причина глибша.

— Може, — погоджується вона, але не розвиває тему. — Зате я тепер впевнена, що ти — моя краща половина. Бо ти не влаштовуєш сцен, коли я вибираю іншу людину замість вечері з тобою.

— Я, між іншим, ціную твій благородний вибір, — жартую і знову ловлю її погляд у дзеркалі. В ньому — підтримка, іноді навіть більша, ніж я заслуговую.

Наступні двадцять хвилин ми, як у кліпі Tame Impala: я фарбую вії, Мія нарізає сир і вкладає його на хліб із точністю серійного кілера.

Вона ідеально виводить стрілку на моєму оці, а потім каже:

— Це твоя суперсила. Тепер ти можеш підморгувати навіть у темряві.

— Я спробую не зламати серце жодному з братових друзів, — обіцяю урочисто.

— Спробуй хоч раз пожити для себе, — тихо каже Мія, і я ловлю в її голосі старий сум. Це не докір, радше бажання, щоб у мене вийшло те, чого не вистачає їй.

— А ти? — запитую.

Вона робить вигляд, що не чує, і на секунду занурюється у телефон.

— Мі, ти класна. Я знаю, що деколи хочеться просто вимкнути світ, — кажу, — але ти справді класна. І якщо колись треба буде когось послати, я зроблю це за тебе.

Вона сміється. Це щире й раптове — саме таке, заради якого я й вигадую всі свої шоу.

Поки чайник реве востаннє, я стягую з підлоги свої кеди, чищу їх серветкою (стильно, модно, молодіжно) і оголошую:

— Лада офіційно готова до виходу у світ.

— Дай-но гляну, — Мія підходить ближче, з усією серйозністю дивиться на мене з різних ракурсів, ніби визначає ступінь “свіжості” під експериментальний мікроскоп. — Слухай, у тебе сьогодні інший погляд. Зосереджений.

— Це ти так добре нафарбувала, — віджартовуюсь. Але, може, й справді: щось у мені змінилося, хоча я ще не вирішила, на краще чи просто по-новому.

Дзеркало показує Ладу, яка не боїться дивитися в очі, навіть якщо в тих очах на дві ложки тривоги більше, ніж треба.

— Візьмеш із собою імунітет від панічних атак? — жартує Мія.

— Візьму. І тебе, якщо переконаю повернути не до магазину, а в сторону кафешки.

Вона киває і тихо каже:

— Може, і справді колись разом підемо далі. Але сьогодні — твій вечір. Йди і захоплюй.

І я вперше в житті відчуваю: навіть якщо станеться щось незручне, незворотне, навіть якщо всі навколо виявляться інопланетянами — у мене є своя людина, яка завжди зустріне на порозі з чаєм, стрілками й шматком сиру.

За вікном вечоріє. У коридорі гупають двері, хтось регоче з жарту у спільному чаті, а я стою біля порогу, поправляю комір і думаю: може, це і є доросле життя — виходити за межі своєї кімнати і не боятися, що повернешся іншою.