3.1

Коли я повертаюся в кімнату, Мія вже вдома — сидить на нашому культовому ліжку біля вікна й б’є пальцями по клавіатурі, немов шеф-редактор всесвіту. Навколо розкидані блокноти, на підлозі повзають зошити (жодного не мого), а на підвіконні росте колекція порожніх стаканчиків від кави — ми з Мією ведемо підрахунок, хто перший перейде межу «смертельної дози кофеїну».

Я кидаю наплічник на крісло й починаю театрально викладати покупки на стіл, імітуючи кухонне шопінг-шоу:

— Леді й джентльмени, сьогодні в меню — банани для нормальних людей, йогурти для ненормальних і тостовий хліб для справжніх гурманів…

— Ти сама як тост, — Мія навіть не підіймає голови, але видно, що вона усміхається.

Я підкочую рукава (по-філологічному!) і наливаю нам чаю. У повітрі вже щось затишне й домашнє: наше нічне світло, наш звук закипаючої води, навіть гуркіт сусідських капців по лінолеуму — усе це «мій Київ» більше, ніж Андріївський узвіз і Лавра разом.

— Мі, я бачила сьогодні Дениса, — кажу, ніби це просто новина, але насправді хочу поділитись цим мікровибухом.

— І? — Мія відкладає ноутбук і дивиться прямо на мене, як психотерапевт, що чекає «головного».

— І в нього дівчина! Ну, тобто вони не разом-РАЗОМ, але це настільки очевидно…

Я мало не розплакалась від розчулення. Вона така… не знаю, затишна. Здається, що поруч із нею можна завжди говорити правду, і ніхто не сміятиметься.

— А він? — Мія повертає мені питання, і я згадую погляд брата, той самий, що був лише для Соні.

— Він дивився на неї так, ніби вона вже відповідь на всі питання. Серйозно, Мі, якщо вони не одружаться, я більше не вірю у віру в кохання.

— То він щасливий? — питає вона.

— Так, — сміюся, — тільки не кажи, що це в нас сімейна генетика — бути закоханими в людей, які не обов’язково закохані у відповідь.

Мія на мить мовчить, дивиться у вікно, де вже цілком ніч і чорне небо. Потім знову на мене, і я бачу у її погляді те саме, що в Соні: сум, змішаний із ніжністю, ніби вона любить цей світ трохи більше, ніж він на це заслуговує.

— А ти? — тихо питає вона, відволікаючись на якусь крихту на столі. — Ти сумуєш за ним?

— За ким — за братом чи за тим, щоб бути у когось на першому місці?

Мія посміхається, але це не її звична посмішка — вона трохи гостріша, із шаром невидимого болю.

— І за тим, і за тим, напевно, — кидаю з плеча. — Але сьогодні було так класно, ніби я нарешті потрапила у власний серіал. Тільки, може, не «Друзі», а щось наше — «Гуртожиток і великі надії», чи як це назвати?

Мія нарізає банан і викладає на тарілку, потім сідає навпроти. Її руки акуратно складені, як у школі на контрольній.

— Ти вмієш робити класні історії навіть із дурних речей, — каже вона, і я відчуваю, як щось легенько рухається в грудях. — Може, ти колись і про мене таку напишеш?

— Ти вже є в усіх моїх історіях, просто під іншими іменами, — кажу.

Мія регоче, як завжди — тихо, із присмаком перцю. Але потім знову стає серйозною:

— Він дзвонив, — тихо кидає.

Мені не треба уточнювати, хто.

— Віталік? — я одразу сідаю рівніше.

— Так, — вона вдихає так, ніби це їй боляче фізично. — Сказав, що приїде через два тижні. Що в нього якісь «важливі розмови», і що «я вже велика, маю розуміти, як це працює».

Я хоч і люблю жартувати з усіх можливих приводів, але тут навіть моя фантазія стає скромною. Я знаю, що для Мії цей Віталік — щось між дитинством і дорослістю, перша людина, якій вона дозволила зайти в особистий простір. І що вона сама не дуже хоче його бачити, але й сказати це вголос — страшно.

Я тицяю шматок банана до рота і бурмочу:

— Може, він просто скучив?

— Може, — каже Мія і дивиться мені поверх голови, ніби в кутку стелі є вікно у щось краще.

Ми обидві знаємо, що це неправда. Але ж в усіх історіях треба залишити місце для того «а раптом».

Далі вечір пливе, як зазвичай: я доробляю презентацію для першої пари, Мія читає щось своє, іноді переписуємося з іншими сусідами по гуртожитку («завтра у 301-й кіновечір, bring your own плед і емоційні травми»).

З коридору долітають плітки, хтось знову лається через чайник, у кімнаті навпроти ржуть так голосно, що здається, зараз стіни роздвояться. Але це такий «базовий шум», без якого тут і жити не варто.

Десь об одинадцятій вечора Мія вже третій раз за вечір говорить з Віталіком. Я намагаюся не слухати, але все одно вловлюю окремі слова: «я буду», «мабуть, так треба», «давай трохи почекаємо», «все ж не просто».

Іноді голос у неї стає тихим, як шепіт, іноді — гострим, як свіжий лимон. Я впізнаю її інтонації: так вона говорить лише тоді, коли відчуває себе маленькою й беззахисною.

Це дивно — бачити сильну людину настільки ламкою, і водночас знати, що вона ніколи не дасть себе образити.

Я лягаю на ліжко, дивлюся в стелю і думаю, що, може, вже час і мені в когось закохатися по-справжньому. Просто щоб було про кого плакати під каву о третій ночі чи писати вірші в нотатки на телефоні.

У голові крутиться згадка про «сусідів брата»: Марк, Остап і ще хтось, про кого Денис спеціально не згадав детально. Я вже малюю собі, як на тій зустрічі буду блищати інтелектом, валити всі свої меми й навіть не намагатися сподобатися комусь спеціально. Чисто соціальний експеримент.

Зрештою, майбутнє в Києві трохи лякає, але ще більше — захоплює. Я дивлюся на нічне місто з нашого вікна, підсвічене ліхтарями і сотнями інших таких самих гуртожитків. І відчуваю, що навіть якщо завтра нічого особливого не станеться, все одно це буде «мій день».

Бо з цього вечора я вже не просто Лада з шаленим почуттям гумору, а ще й людина, яка знову повірила: можна бути потрібною, навіть якщо ти не «головна героїня» чийогось життя.

З цією думкою я й засинаю: у кімнаті ще чути голос Мії, у голові вже сценарій нової зустрічі, а серце б’ється трохи голосніше, ніж треба.