3. Випадкова зустріч

На другий місяць другого курсу я навчаюся розподіляти гроші не гірше за Супермена, що розводить трамваї на два рейси — точність, відвага, місцями самогубство. Чергове відрядження до місцевої «Фори» — це вже ритуал: ти береш похмурий наплічник і список покупок, який у гуртожитку завжди множиться на три ще до входу у відділ молочки.

Я виходжу на поріг із відчуттям, що йду у відкрите море, а не на «тридцять хвилин, максимум годину», як каже Мія, кидаючи з-за екрана ноутбука:

— Купи ще бананів, будь нормальною людиною!

На сходах пахне коридорною гнилістю — чи то капустяним духом з третього поверху, де вічно квасять, чи то випарами незакритого смітника. Але на вулиці раптом затишно: жовтіє каштан, людина в худі спить на лавці, сміх десь із сусідньої общаги, ніби хтось забув вимкнути веселий фільм на фоні.

Я долаю свою святу дистанцію до магазину з «закритими вухами» — так простіше не чути, як сусідські курці розбирають на молекули твою піжаму («сексі-шмексі стилістика», ага, дякую, я й сама знаю).

У магазині — звичний цирк: малолітки сперечаються, чий батько крутіший, бабуся з двома колясками ділить кефір на три чеки, і лише тітка з косметичним стендом посміхається, як у рекламі — з нульовим відсотком довіри.

Я мотаюся між полицями, зважую яблука на електронній вазі, коли раптом відчуваю, як хтось дивиться на мене майже фізично — потилицею, плечем, навіть пальцем ноги. Повертаюсь: у кінці ряду стоїть мій брат.

Він виглядає так, ніби щойно повернувся з якогось дуже дорослого життя: джинси вже не облізлі, як у школі, а нормального, «крутого» кольору; волосся коротше й акуратно покладене; сорочка світла, рукави підкочені.

Поруч — дівчина. Не просто «якась дівчина» з антуражу, а людина, яка впадає в око: жодних вульгарних деталей, але від неї йде відчуття повного спокою, немов у неї всередині співають кішки й горить ліхтарик.

Брат теж помічає мене й посміхається так, ніби він тут інкогніто і я щойно розсекретила його прикриття.

— Лада! — радість у голосі справжня, він навіть не прикидається.

— Слухай, як ти тут, сама?

— Я завжди тут сама, — роблю жест із пакетом «АТБ», відчуваючи себе героїнею антигламурної реклами.

— У нас із Мією чіткий графік: я — закупка, вона — мозок.

— О, круто, — він кидає погляд на дівчину поруч і знайомить: — Це Соня, вона теж тут живе. Соня, це моя сестра.

— Дуже приємно, — Соня посміхається так тепло, що я одразу забуваю, як звучить моє ім’я. Вона трохи нижча за брата, з темним прямим волоссям і круглими окулярами. Одягнена у щось дуже просте, але в ній усе «гармонійно» — слово, яким зазвичай описують музику, а я хочу описати її.

— Ти тільки з пар, чи вже все? — питає брат, беручи мене під лікоть і відводячи від полиці з підозрілою ковбасою.

— Я вічно з пар, навіть коли сплю, — відказую і шукаю поглядом, чи не залишила там свої яблука.

— Ти що, забув, як тут виживати?

— Не забув, — сміється він, — але у нас на кампусі все інакше. Там супермаркет прямо в гуртожитку. Ну, це якщо коротко.

Я ловлю на собі погляд Соні: у неї не просто красива усмішка, а якась «уламкова» — ніби щойно відкрили новий сорт радості.

— Денис розповідав, що в тебе талант переконувати людей купувати не ті продукти, що треба, — каже Соня абсолютно серйозно.

— Це маніпуляція, а не талант, — жартую. — Але іноді і вона рятує. Особливо, якщо треба купити три пачки сиру замість однієї.

Денис піднімає брову:

— Ну, треба і тоді з кимось поділитися.

— Я не проти. Давай сюди твій список, — протягую йому блокнот, хоча це вже перебір: якщо брат помітить, що я записую, чим харчуюсь, почне читати лекції про «доросле життя». Але цього разу він просто заглядає через плече:

— Я бачив цю ручку ще в тебе у п’ятому класі, — шепоче так, щоб лише я чула.

— Ти б бачив мою колекцію пластирів, — відгризаюся я, — тобі й не снилося.

Ми всі троє довго тупцяємо біля холодильників, і мені здається, що я — зайва. Не тому, що брат не радий мене бачити; навпаки, його погляд весь час теплий і підтримуючий. Але між ним і Сонею є щось: не те щоб вони стояли, обійнявшись чи цілувалися в ряду біля каси — вони навіть не торкаються одне одного. Проте кожен рух, кожне слово між ними, навіть «який йогурт ти хочеш» — це щось із мого улюбленого жанру: «як виглядає закоханість, якщо ніхто не знає, що ти закоханий».

Я ледве не випускаю з рук булочку, коли помічаю, як брат дивиться на Соню: просто банально-ідеально, з м’яким сумом і абсолютно незахищено. Вона цього ніби не помічає, а може, навпаки — ловить усе і грає, як на піаніно.

Ми підходимо до каси, і я зненацька ловлю себе на думці, що ревную. Ну, не як у фільмах, де сестра проти брата і його коханої. Просто… я завжди звикла бути «своєю людиною» для брата. Навіть коли він десь далеко, навіть коли ми не спілкуємося місяць. А тепер ця Соня — і вона явно не з тих, кого зневажаєш після трьох секунд розмови.

Брат дивиться на годинник, потім на мене, потім знову на Соню:

— Давай, може, зустрінемось на вихідних? Я домовлюсь із хлопцями, ти покличеш свою Мію?

— Звісно, — відразу погоджуюсь, ніби на «концерт року».

— Де і коли?

— Я скажу, — він швидко підбирає слова. — Може, у нас. Мій сусід Марк недавно переїхав, Остап теж веселий, тільки після шостої, бо він підробляє.

— Я, як завжди, відповідальна за їжу? — уточнюю, і брат хитає головою.

— Який класичний патріархат, — бурмочу я, і Соня сміється так, що майже забуває прикрити рот рукою.

— Давай просто — bring your own булочки, — додає вона.

На секунду я відчуваю, що вона була б хорошою сестрою. А потім згадую, що це вже не жарт: брат і Соня точно якось разом, чи от-от будуть.

Ми ділимо покупки й розходимося: вони — вгору сходами до свого крила, я — до свого гуртожитського «гнізда».

На вулиці вже сутеніє, і я ловлю себе на тому, що весь час усміхаюсь. З одного боку, у мене попереду весела зустріч, з іншого — ніхто не змушує мене щось із себе корчити. Я можу бути абсолютно такою, як є, і навіть якщо брат уже «дорослий», у нього все одно найкращий сміх у світі.