2.2.

Кінець червня в гуртожитку — це як останній день у таборі, тільки замість гімну всюди лунають тривожні гудки таксі. Дівчата з поверху зранку тягнуть валізи, навперебій шукають, хто винесе сміття чи позичить скотч для заклеювання коробок, і всім разом — хоч ніхто не визнає це вголос — страшенно сумно прощатись.

Наша кімната перша на поверсі, тож прощатися з нами приходять навіть ті, кого я не впізнаю без халата чи рушника на голові. Дехто обіцяє повернути чашки, які в нас «загубилися», дехто — писати щотижня. Ми з Мією сміємося, махаємо руками, фотографуємо всіх навколо й одразу викладаємо в Instagram (хтось же має зберегти цю ілюзію любові назавжди).

Але найважче — прощатися з Мією. Вона збирається мовчки, максимально швидко і чітко, ніби вже кілька днів уявляла, як це буде. Я стою посеред кімнати, тримаю її вічний чайник і розумію: зараз вона вийде, і я залишуся тут сама з запахом старого килима і цвіту бузку з-під вікна.

Мені хочеться влаштувати драму, щоб вона хоч трохи залишилася, але знаю: так не можна, це вже було б зрадою нашого негласного пакту про гідність.

Вона підходить до мене, обіймає однією рукою — коротко, але щільно. Каже:

— Ти ж не будеш сумувати за мною, Ладо?

— Ага, хіба що трохи. Чотири рази на добу, максимум, — віджартовуюсь я, але всередині — якась панічна сирена.

— Брешеш, — каже вона, й очі стають ніби скляними.

Я відводжу погляд, щоб не здати себе. Бо знаю: вона поїде додому, і там знову буде цей її Віталік, ціле літо вона буде слухняно жити чиєсь життя, а я… Я поїду додому з повною свободою, якої, мабуть, забагато, і це чомусь найстрашніше.

Після від’їзду Мії тиша в кімнаті важить сто кіло. Я намагаюся зайняти себе — розгрібаю речі, мию підлогу, навіть малюю на дверях свою версію Мії, щоб не так самотньо було. Але навіть Клара-сукулента здається засмученою: її зелені паростки хиляться, як у філософа в затяжній депресії.

Я жартую собі під ніс, ніби вона чує: «Нічого, через два місяці повернуться всі твої дівчата, і тут знову буде купа руху».

А мені пора закривати валізи, адже невдовзі тато приїде і по мене.

Я пишу Мії майже щодня. Спочатку це довгі листи про нічні прогулянки, про нові ідеї для кімнати. Я роблю їй добірки мемів, коментую кожен чих у її сторіз, навіть надсилаю фото свого нового друга — білого кота, який оселився під нашим балконом і харчується виключно краденими сосисками.

Спочатку вона відповідає з тією ж іронією, як і завжди, додає фотки з річки, з домашнього двору, навіть одну з Віталіком (де вони виглядають як дві тіні на бетоні). Але що далі — літо, то коротшими стають її відповіді. Більше смайликів, менше слів. Ще місяць — і вона починає частіше «забувати» відповідати.

У серпні я рахую: останні п’ять повідомлень — це «ага», «норм», «теж сумую» і одне навіть без смайла. Я відчуваю, як десь усередині відкривається порожнеча. Сиджу на підлозі в кімнаті, їм банан і перечитую нашу стару переписку.

Тут усе таке щире, живе, наповнене ідіотськими слівцями й жартами, які розуміємо лише ми. Я згадую, як вона сміялася над моїми історіями, як ми ділили останній чай на двох і будували плани про мансарду у Відні. Зараз між цими листами і нами — ціле літо мовчання.

Я не здаюся — вирішую, що при першій нагоді вирву Мію з її летаргії.

Уже в кінці серпня я збираю речі для другого курсу. Купую дві нові чашки (одна з єдинорогом, інша з написом «Queen»), запас чаю і навіть спеціальний пухнастий плед. Я переконана: якщо зробити атмосферу максимально «домашньою», вона повернеться до себе минулорічної.

У коридорі гуртожитку мене зустрічає нова хвиля першокурсників — вони всі шумлять, сміються, нервують, як ми з Мією рік тому. Я проходжу повз них, наче в паралельній реальності.

Відчиняю двері 317 і бачу її — Мія вже тут. Вона сидить на ліжку, тримає Клару-сукуленту й гладить її, як живу істоту. Виглядає втомленою, засмаглою і зовсім незнайомою.

— Привіт, — кажу я. Голос мій трохи дрижить, але цього разу я не боюся показати емоцію.

— Привіт, — відповідає вона й посміхається. Але ця посмішка інша: глибока, із тінню суму, як у людей, які вже бачили власний край.

Я ставлю речі, дістаю нову чашку й мовчки ставлю її на полицю. За вікном чутно, як у дворі хтось сміється, і це нагадує: все починається знову.

Я дивлюсь на Мію і розумію: вона повернулась, але вже не така, як торік. І це лякає, але водночас додає відчуття, що попереду в нас — зовсім нова історія. Якої ще не було і яку ніхто за нас не проживе.

І це — мій новий перший день у Києві.