2.1

Весна у Києві — це коли всі навколо закохані, навіть якщо не знають у кого. По вулицях ходять парочки, обіймаються під дощем, жонглюють айс-лате й напівпритомні селфі. Навіть наш гуртожиток живе за цим правилом: сусідки з третього поверху майже щотижня приводять нових кавалерів, а в курилці на сходах горять визнання й розриви з частотою пожежної сигналізації.

Мія жодного разу не приводить у кімнату свого хлопця. Вона каже, що так простіше — не плутати простір, не поєднувати світлий Київ з рідним райцентром, де вони з Віталіком зустрічались ще зі школи. Але я підозрюю: вона просто боїться, що в реальності ці дві її версії не зійдуться в одній точці.

Спочатку я цього не помічаю. Я геть захоплена життям — пишу статті у факультетську газету, вивчаю всі бари Подолу і влаштовую тематичні вечори на кшталт «Ніч рослинників» (ми з сусідками випиваємо настоянку алое, а потім кожна розповідає історію про кактус, який вона загубила). Мія мені допомагає з домашкою, коригує мої безглузді малюнки для навчальних плакатів, інколи навіть залітає на тусовки — правда, завжди з телефоном у руці.

У якийсь момент я починаю помічати: вона не сміється так, як раніше. Її посмішки короткі й акуратні, як галочки в таблиці. Вона навіть жартує не з тією легкістю: ніби весь час хтось оцінює її жарти через вебкамеру.

Перший дзвіночок — коли вона два дні поспіль відмовляється від нічного чаю на підвіконні. Каже, що втомилася, хоче швидше заснути, бо завтра о 7:30 дзвінок від Віталіка. Я філософськи зітхаю:

— Ви що, на віддаленій роботі? Чи він просто дуже за тобою скучив?

— Скоріше друге, — каже Мія. — Він же тепер працює на заводі і постійно на нічних змінах. Весь час пише, що я тут гуляю і забуваю про нього.

— Ну ти ж не гуляєш, — кажу я.

— А хіба важливо? — і Мія раптом дивиться на мене так, ніби в мене в руці доля людства, а я замість того їм морозиво.

Мене збиває цей погляд, і я ще півночі думаю, що б їй таке подарувати — щоб вона знову стала собою.

Місяць потому все стає ще очевидніше. Ми готуємось до чергової сесії, і я майже фізично відчуваю, як у кімнаті стає більше холоду. Я пробую нагріти її розмовами, навіть вмикаю улюблені плейлисти Мії (ті самі, які вона ще торік слухала з підручниками на колінах), але вона реагує не більше, ніж Клара-сукулента на підвіконні.

Замість цього все частіше закривається у ванній і довго-довго листується там, поки не починають мерзнути ноги. Одного разу я вриваюся у ванну без стуку — бо терміново треба зубна паста — і бачу, як Мія стискає телефон так, що на пальцях виступають червоні плями.

Я жартома кидаю:

— Ти що, знову сваришся з бойфрендом за влучність коментів?

Вона заливає щоки червоним, не одразу відповідає, а потім тихо каже:

— Він просто дуже ревнує. Тут усі вільні, а він каже, що я віддаляюся.

Я хочу знову звести все на жарт, але чомусь мені стає гірко. Я ловлю себе на тому, що не знаю, як її рятувати. Бо якщо мої жарти не працюють — то що лишається?

Я починаю вивчати кожну зміну в поведінці Мії, як ботанік, що досліджує мутації в улюбленій рослині. Вона більше не сміється з моїх передозованих жартів про викладачів, не підспівує мені, коли я вкотре ставлю ABBA на всю кімнату. Іноді навіть здається, що її думки десь за межами гуртожитку — на сотні кілометрів звідси, на якихось неосяжних складах чи в колі батьківських знайомих.

Я питаю:

— Мі, ти знову сумуєш? Може, влаштуємо черговий день дурниць?

— Просто важкий період, — вона майже не піднімає погляду. — Не переймайся, це мине.

Я уявляю собі величезну діру, крізь яку з моєї кращої подруги витікає увесь її настрій, і не знаходжу кращого способу, як взяти її за руку. Я довго тримаю її пальці у своїй долоні, навіть коли вона відводить очі й каже, що треба йти на пару.

Мені просто дуже страшно, що одного ранку вона розчиниться тут — так, як розчиняються мандаринові кірки навесні.

Моменти повернення бувають. Інколи, коли її хлопець надовго зникає, ми знову збираємося на підвіконні, ржемо з мемів і плануємо наше міфічне європейське турне. Я навіть пропоную варіант, що ми махнемо у Відень, знайдемо там геніального баристу і лишимося жити у мансарді зі старими вікнами.

Мія тоді сміється і каже:

— Ти бачиш життя як калейдоскоп. А я все ще в табличках Excel.

— Ну й чудово, — кажу я. — Будеш планувати бюджет, а я знайду, де орендувати дешевий велосипед.

Після цього ми довго-довго мовчимо і навіть не вмикаємо світло. Я уявляю, як добре їй би жилося без цього смішного Віталіка, який не вміє любити навіть власну тінь, а вона… Вона ніби вперто тягне той Excel крізь наші кольорові мрії.

Весняні вечори стають ще більш липкими — менше світла, більше очікувань. Я вперше ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, якою була Мія до цих стосунків. Ніби її справжня версія десь у підсвідомості, зашита в старих переписках або на дні шафи, поряд із забутою улюбленою сукнею.

Кульмінація стається одного недільного ранку. Я прокидаюся від дивного шурхоту — бачу, як Мія ходить по кімнаті з телефоном, притиснутим до грудей, і шепоче в екран щось нерозбірливе, ледь не плаче.

Я лежу навмисно нерухомо, ніби мене тут нема, але не витримую й питаю:

— Щось сталось?

Вона мовчить, а потім, ніби через силу, кидає:

— Він заборонив мені виходити в місто самій. Каже, якщо я гуляю без нього, то це зрада.

Я чую, як десь у грудях щось тріщить, як лід навесні. Мені хочеться сказати, що це все — дно, що її хлопець повний ідіот, що вона має право на життя, на вибір, на все. Але я бачу її обличчя: воно таке тонке й сумне, що я замість крику просто сідаю поруч, кладу голову їй на плече й тихо шепочу:

— Ти ж знаєш, що якщо що, я завжди з тобою. Навіть якщо ти захочеш втекти на край світу — я забронюю тобі місце у нашій мансарді.

Від цієї фрази вона вперше за довгий час справді усміхається. Не галочкою, не на камеру — а по-людськи, щиро. Мені хочеться плакати, бо здається, що моя Мія все ще є, просто їй зараз боляче.