2. Перший курс

Перший курс — це не історія, а дикий монтаж. Кадр за кадром, як у кліпі: київські світанки крізь трамвайне вікно, чужий сміх у коридорі гуртожитку, чужі ліжка й рушники, запах вічної недовареної пасти, підозрілий сирник у їдальні і сором’язливі посмішки з-під окулярів. Наче ти вляпалася у реаліті-шоу, де щосекунди можеш стати героїнею найгіршого чи найкращого дня життя — і це завжди трохи на межі.

Моя кімната три-сімнадцять — це клітка і палата для сміху водночас. Уперше в житті я не мушу зранку ставати чемною донькою, не мушу чекати на чиюсь оцінку чи дозвіл. Навіть Мія, яка з усіх сил вдає, що їй взагалі не страшно, у перші тижні щоночі питає:

— Ти ще впевнена, що ми не помремо тут від цієї плісняви?

Я регочу і кажу, що від плісняви не помирають, а стають супергероями. А потім тихо, по-справжньому, думаю: «А якби й померти — то краще вже тут, разом з Мією, ніж у себе вдома, де все прогнозовано до кольору постільної білизни».

З Мією ми як інь і ян. Я — завжди гучна, яскрава, в джинсах із блискучими нашивками й непідконтрольним бажанням сміятися на повний рот. Вона — світла, завжди стримана, вміє вчасно мовчати, коли я вперто тягну на себе всю увагу столу. Але через два тижні після заселення в гуртожиток, коли в кімнаті нарешті перестає смердіти клеєм, ми домовляємось: з цього моменту наша кімната — територія абсолютної чесності. Це не означає, що ми завжди говоримо правду. Просто можна бути такими, як є. Навіть якщо ти смішна, розпатлана чи плачеш через хлопця з інтернету, який не лайкнув твоє селфі.

Наш перший спільний ритуал — нічний чай. Не якийсь там літературно-поетичний, а дешевий з пакетиків, які Мія відвойовує на акціях. П’ємо його на підвіконні — на четвертому поверсі тут вітряно, але так добре видно ліхтарі й студентів, що повертаються з нічних прогулянок. Я завжди сиджу ближче до батареї (тому що я мерзляк), а Мія ближче до вікна (тому що їй так видно зорі, яких вона ніколи не бачила в місті).

Перший місяць ми сміємося над усім: щоранку розглядаємо нові меми, підписуємо одне одному підручники дикими побажаннями, малюємо на дошці рецепти виживання на стипендію. На парах я спочатку відчуваю себе дуже дорослою — поки не заходить наш викладач з історії мистецтв і не каже: «Доброго дня, діти». Тоді мені знову хочеться втікати, як у середній школі. Але я тримаюся, бо поряд Мія — і це дуже сильно рятує. Навіть коли нас ставлять у різні потоки, ми обідаємо разом, шукаємо секретні лавки, де можна годинами вести розмови про всесвіт і власні невдачі.

У якийсь момент, уже ближче до листопада, з’являється ідея «щоденника дурниць дня». Це грубий зошит у клітинку, куди ми вписуємо найбезглуздіші, найсмішніші або просто найдивніші ситуації кожного вечора. Перший запис — «Лада сьогодні на парі хімії перекинула склянку з реактивом і залила собі підручник, Мія ржала до сліз». Далі — все, що не підлягає цензурі: від сексуальних епікфейлів сусідів до нелогічних викладацьких цитат, які ми потім колекціонуємо на стінах.

До зими наша кімната обростає сувенірами: висохлі мандаринові кірки на вікні, гірлянда, яку ми не вимикаємо навіть удень, поличка з чашками різної форми (бо ми принципово не миємо їх одразу, а збираємо повний сет). Я навіть завела вазон — якусь химерну сукуленту, що, на диво, виживає в нашому кліматі. Ми даємо їй ім’я — Клара. Я знаю, що це іронічно, бо жодна з нас не схожа на Клару: ми з Мією ще ті катастрофи, а наш вазон — мовчазна, мирна істота.

Справжня сімейність настає під час першої сесії. Я традиційно панікую, розгрібаю конспекти й пишу шпаргалки не для користі, а для впевненості. Мія все розкладає по поличках, робить таймлайни підготовки й строго контролює, щоб я спала не менше шести годин.

Перед першим іспитом ми не можемо заснути, тому знову варимо чай, відкриваємо вікно і спостерігаємо, як по двору проходить викладач нашої кафедри в дивних піжамних штанях. Я жартую, що якщо він нас спалить за нічне чаювання, то буде мінімум взаємна компрометація. Мія сміється, але потім дуже серйозно каже:

— Ладо, знаєш, я реально боялася, що не витримаю тут ні дня без звичних людей. Але… з тобою, мабуть, витримаю навіть війну.

Я глумливо кладу їй руку на плече, але на душі раптом так тепло, що хочеться обіймати її до ранку. Можливо, ми й справді на якісь півроку стали ріднею. Не тільки тому, що бачимо одна одну у всіх версіях — пом’ятих, заплаканих, голодних, закоханих. А ще тому, що ми не боїмося бути слабкими, коли разом.

Усе, що на початку здавалося катастрофою — промоклий дощем зошит, порвані джинси, двійка з заліку, навіть сварка через банальну тарілку — усе це зникає після першого ж спільного вечора на підвіконні, з чаєм і визнаннями, які можна довірити лише своїй людині.

Декілька разів Мія кличе мене з собою на довгі прогулянки Києвом. Вона любить гуляти без маршруту, просто йти вулицями, збираючи випадкові діалоги і запахи міста. Найсмішніше, що кожного разу ми випадково потрапляємо у дивні пригоди: то нас запросить у бар компанія айтішників (і ми обов’язково придумаємо їм нові імена), то незнайомий дідусь подарує нам по яблуку, то водій маршрутки висадить за «не таку» купюру, і ми годину будемо шукати банкомат.

Я завжди фотографую Мію в такі моменти — коли вона їсть морозиво серед зими, коли ледь тримається на ногах від сміху, коли зосереджено читає меню в найдешевшій кафешці міста. На цих фото вона завжди виглядає трохи інакше, ніж при інших людях: більш справжня, м’яка, зі щастям десь між бровами і кінчиками губ.

І ще — ми навчилися ділити тишу. Спочатку я боялася мовчання. Здавалося, що варто замовкнути — і все зламається, зникне зв’язок. Але іноді вечорами ми просто сидимо кожна у своєму кутку: хтось читає, хтось малює, і ця тиша така насичена, така повна, що мені хочеться її берегти. Деколи я ловлю Мію на погляді — вона піднімає очі від книжки, дивиться на мене і криво усміхається. Я знаю: в цей момент вона про мене думає, і цього достатньо, щоб відчути себе важливою.