1.1

Вранці квартира наповнена запахом підсмаженого тосту й дорогої пральної хімії, яку мама берегла на цей день. Я стою біля дверей із валізою в руках, м’язи ніг підкошуються, а долоні відчувають холод металевої ручки. Навіть тато, зазвичай байдужий до сентиментів, повільно ставить коробки в багажник, мружиться на мене так, ніби б хоч зараз оглянув останній раз.

Ми під’їжджаємо до гуртожитку, і в повітрі змішано одразу три запахи: хлор із недавно відмитих під’їздів, тепло свіжоспечених булочок із сусідньої пекарні й легка, майже придавлена індустріальною меланхолією надія. Мій старший сусід якось назвав це місце «резервацією дивних людей», і мені раптом здається, що я тут уже — як вдома.

Мама вихоплює з багажника пакет із кухонним начинням: «Ти ж не будеш ті їхні запарювані макарони їсти?» — запитує вона з турботою, яку я бачу в кожній її рухливій зморшці. Папа міцно стискає ручку моєї валізи і везе двоповерховий торт, якому справді варто смакувати з дороги. Я ж тягну додому дві трилітрові пляшки шовковистого домашнього соку — так само важкі, як моя поранена підліткова душа, повна сподівань.

На вході нас зустрічає бабуся-вахтерка з таким суворим поглядом, ніби в кожному студенті бачить особисту поразку в битві за людяність. — Кімната триста сімнадцять, — виповнюю я цю фразу з вагою таємного пароля. Бабуся швидко звіряє документи, кидає нам ключи й тихо бурмоче: — Дівчатка ваші вже там. І я ловлю себе на тому, що слово «ваші» пролунало із затишним відтінком, ніби нас тут уже чекають.

Коридор розтягується перед нами, мов розтягнута жувальна гумка: по обидва боки двері з номерками, на лінолеумі — сліди старої фарби й засохлий бурячковий борщ, а з вентиляції долинає відлуння парфумів із нульових років. Біля сходів хтось вибухливо сміється, десь хлопає дверима, а десь із сусідньої кімнати доноситься глухий звук пральної машинки.

На другому поверсі я зустрічаю двох дівчат із пакетами з Ашану: одна в рожевих шортах і з фарбованими вугільними бровами, інша — у чорній футболці з написом «fuck you, I’m an artist». Вони глянуть на мене з головою вчителі від антропології: «своя» ти чи «чужа»? Я посміхаюся щиро й підіймаю носки з мерехтливими драконами, що визирають із під штанів. У відповідь отримую легке кивання — моя перепустка в це маленьке плем’я.

Двері 317 відчинені — і всередині відразу пахне майбутнім: в кутку лежать валізи, над підвіконням звисає гірлянда з дрібних тканинних соняшників, на стіні — великий плакат із Тімоті Шаламе, ніби він зараз от-от кивне нам з паперу. На столі — купа кольорових маркерів, а біля ліжка — порцелянова чашка з написом «Queen of nothing». Я розумію: Мія вже обжила цей простір.

І ось вона сидить на підлозі з рулоном скотчу в руках. У куточках її очей — та сама усмішка, що на екрані мого телефона, але вживу вона здається ще переконливішою. — Ти Лада? — питає вона, підстрибує та обіймає мене так легко й щиро, ніби ми знайомі зі школи. Я пару секунд зависаю в просторовій нерішучості, але від її енергії мимоволі відповідаю обіймами.

— Я Мія, — сміється вона. — Можеш називати мене Міюшею, якщо що. О, класний рюкзак!
Замовкаючи, я вказую на її стіну: — У тебе це все — як мій довгоочікуваний moodboard!
Мія розсипається в радісних вигуках, запрошує мене оглядати решту кімнати, і ми за кілька хвилин озираємо кожну дрібницю: блокнот із планом «Що спробувати в Києві», старі фотографії, які злиплися теплими краями, і навіть дивакуваті магніти на шафці.

Мама й тато застигли в дверях, не знаючи, чи варто втручатися. Мія ж миттю розпізнає їхнє нерішуче тепло, кидає на них доброзичливий погляд і простяг ає руку: — Привіт, я Мія! Мамо, тато — раді вас бачити. Мама усміхається, тато з цікавістю оглядає батарею, стукає по матрацу й засвідчує: «О, тут тепло».

Я встигаю тільки захоплено зазначити: — У нас навіть чайник електричний є! І тепер не треба воду гріти на плиті.
Поки мама виймає з пакета чашки, а тато коштує сік і торт, Мія допомагає мені кріпити соняшникову гірлянду на штору, а я акуратно ставлю свою заплакану ганчіркову жабу між книжками — тут вона виглядає так органічно, наче завжди була частиною цього простору.

Я спостерігаю за Мією: її рухи плавні, голос — теплий, але без зайвої театральності. Вона говорить стільки, що коридор чути тільки її ритм дихання, а я відчуваю, як сама потроху розкриваюся: більше сміюсь, говорю голосніше, і навіть не намагаюся заховати свій кволий почервонілий ніс.

Через годину мама вже розвішує рушники на дивній цвяшковій «вішалці» шафи, а тато наливає в чашки чай і підносить торт, бо «люди з дороги мають бути ситими». Мія дістає свою кавову чашку із соняшником, яку я на мить пізнаю з Instagram, і ми сідаємо за маленький стіл удвох з батьками. На долю секунди мені здається, що ми — не в гуртожитку, а в новій родині, де все на своїх місцях.

У коридорі чути звук музики: хтось гучно слухає Монатіка, потім двері одного з сусідів грубо гримлять, і маєш враження, що спектакль тільки починається. Мія нахиляється до мене й тихенько шепоче: — Кажуть, тут кожного вечора буде шоу. Ти до вистав звикла? Я посміхаюся: — У мене вся сім’я — суцільний перформанс.
— Тоді виживеш, — з усмішкою каже вона.

Коли мама перед дверима обіймає мене востаннє, а тато цілує в маківку, я оглядаю Мію: вона підморгує мені, ніби дає обіцянку — не залишати мене на самоті. Я киваю — коротко й щиро.

Тільки-но батьки зникають за поворотом коридору, у кімнаті стає тихо, так тихо, що навіть чайник на плиті шепоче свій легкий свист. Я сідаю на підвіконня, вдивляюся в двір: там юнак із чорним велосипедом котить колесо, а дві дівчини гризуть морозиво й сперечаються про важливе.

Мія приносить мені чашку чаю, сама вмощується навпроти на підлозі. Між нами — пачка цукерок і долоні, що трохи тремтять від перших хвилин наодинці.
— Чесно, — починає вона, — я боялася, що мені дістанеться сусідка-психопатка.
— А ти не боїшся, що я справжня психопатка, просто вмію добре прикидатися? — жартую я, і вона сміється важким, але відкритим сміхом.
— Якщо й так — я тільки радітиму, — серйозно каже Мія. — Краще вже своя психопатка, ніж чужа.