1. Нові починання та старі страхи

Валіза біля мого ліжка стоїть, мов старший родич у тісній кімнаті: великий, громіздкий, із потертою ручкою, і я бачу на ній подряпини від минулих переїздів, хоча сама ще нічого в неї не склала, крім трепету — цього дивного відчуття, ніби за мить із сірого мого простору вилетить усе знайоме, а на зміну прийде новий Київ із підземним метро, гуртожитськими душами й чужими, але обіцяючими коридорами.
З самого ранку мама метушиться в режимі «останній урок виживання»: перевіряє свій список, махає ганчіркою, нагадує про рушник і кладе в торбу баночку з домашнім джемом, ледве стримуючи сльозу. Тато тим часом уважно вивіряє, чи заряджається павербанк, і зістрибує з батьківської байдужості, дивлячись на мене так, ніби він уперше відпускає дитину в самостійне плавання. Я ж сижу на підлозі біля батареї — біла емаль на ній вже облупилася, але від тепла вона гріє ноги — й складаю навколо себе речі, які мають стати символами нової я: моєї сміливої, прагматичної, незалежної.

Моє перше «символічне» придбання — темно-сині шкарпетки з червоною трояндою, така інтенсивна, ніби вона кровоточить із ниток. Я хапаю дідусів ніж для листів, і одним напруженим рухом зрізаю мотузку з яскравого ярлика — та мотузка падає на підлогу, згортається й звивається, мов змія, нагадуючи, що моє старе життя готове відпустити мене неохоче. У валізу жбурляю пачку маркерів із запахом «хімії дитинства», блокнот із пом’ятими від літньої спеки сторінками, три книжки, які збираюся ніколи не дочитувати, але вони будуть мовчазно кричати зі своїх полиць у студентській кімнаті. Зверху кидаю ганчіркову жабу, зшиту в шостому класі: її вицвілі зелені клаптики тканини приємно шурхотять, а скляні очі дивляться на мене з тихим звинуваченням.

Я падаю на спину, відстукуючи простір під собою: серце гупає, як перед стрибком із парашутом. На білому стелі павук завмер над невидимою прірвою, міцно тримаючись за пляму старої шпаклівки, так само як я чіпляюся за свої мрії. Заплющую очі й у темряві бачу будівлі студентських гуртожитків Києва: хтось уночі п’є чай у світлі коридорного ліхтарика й ридає від самотності, хтось душем накриває крик, щоб ніхто не почув чужий біль, а хтось на третьому тижні вже шукає, до кого продати нирку, аби відремонтувати свій маленький куток.

Мене звати Лада, і мама завжди казала: «Твоє ім’я — наче Весна, тільки без пафосу». А ще вона повторювала, що я особлива — іноді навіть проблемна, бо можу заговорити з людиною, яка мені байдужа, ніби то мій обов’язок, а з тією, хто насправді цікавить, можу закритися в собі, наче під столом.

Я беру телефон і роблю обряд останньої перевірки соцмереж: за літо моя стрічка виросла, наче міський парк, де з’явилися нові особняки профілів і кольорові вітражі сторіз. Факультетський акаунт уже два дні публікує меми про знайомства й перший курс, і я лайкаю кожен, намагаючись увібрати в себе дух нової спільноти.

Раптом у хештегу #знайомство317 спадаю на профіль дівчини з русявим волоссям, що плавно грає на світлі, і такою усмішкою, що здається — вона справді щось знає про мене. Mia.sun: перша сторіз — кавова чашка, поруч великий жовтий соняшник, підпис «Київ, я готова»; друга — селфі з пельменями, підпис «душа гуртожитку», а в очах у неї стільки упевненості, що вона точно не здасть позицій. Я затримую погляд на її шапці профілю: «люблю людей, фільми і життя без цукру» — відчуваю, як келих моїх упереджень трохи зсувається, бо ж справді: цукор — наш головний ворог.

Між дописами — фото з велопрогулянок, пухкі котики та кислотний арт-колаж із Монро. Загалом вона надто яскрава, щоб бути реальністю, але щось у її підписах здається знайомим, ніби між нами проклали вузьку таємну стежку. Я зважуюся та пишу під селфі: «Тебе вже кликали у підпільний клуб 317? 🚀» — і додаю смайлик-космонавтика, що більше нагадує мене, ніж людину.

За сорок секунд приходить лайк і відповідь: «Звучить інтригуюче! Можна з собою чай і теплі носки?» Я автоматично додаю її в друзі, а мама з кухні кличе мити посуд. Поки губка скребе по тарілці, я декілька разів перечитую її «можна чай і теплі носки?» — і мозок уже пише сценарій нашого першого знайомства: як ми сидимо на вузькому підвіконні з видавленою фарбою на стінах, розмовляємо про шкільні дурниці, я сміюся занадто голосно, а вона ловить кожну репліку й відповідає з точністю майстра. Від цього відчуття затишку серце стискається так, що руки самі витирають тарілки, а думки мчать уперед: уже бачу, як мама з татом захоплено коментуватимуть кожну деталь моєї кімнати по зуму.

Раптово з’являється старий спогад: спортзал із запахом деревини, папірець у мене на долоні, Славік розгортає його, читає вголос «Ти мені подобаєшся з п’ятого класу», друзі регочуть, а я змушена сміятися разом з ними, хоча всередині щось рветься. Я ще не знаю, що ця біль і страх гірше за будь-яке публічне приниження, але обіцяю собі: цього разу не злякаюсь.

Повернувшись у справжнє, беру телефон, щоб надіслати Мії мем із лего-пінгвінами «Як я бачу нас у перший день знайомства: ти — зібрана, я — вже зламала кригу». Коли чую її голосний сміх в аудіоповідомленні, батарея мого телефона майже сідає від радості.

— Ладо, не забудь про рушник! — викрикує мама з коридору, і я ховаюся під ковдру, збираючи в купу думки: хай усе йде своїм шляхом, аби це був мій найкращий вересень.

Я складаю в валізу улюблений грубий светр із великими гудзиками, ще одну пачку відчутно пахнучих маркерів, маленький ліхтарик і той самий блокнот, на перших сторінках якого — список смішних історій про себе. Закриваю блискавку й уявляю, як завтра все це пахтиме вже не пральним порошком мами, а новим життям: запахом спільної кухні й свіжозвареної кави.

Перед сном я перечитую нашу переписку. Останнє повідомлення від Мії: «Сподіваюся, ти не злякаєшся, якщо я реально перша в кімнаті і вже вішаю гірлянду?» Я відповідаю: «Головне — не вішай на мене ярлики до знайомства», і сама від свого ж жарту регочу. У голові росте відчуття впевненості: можливо, тут я знайду того, з ким можна бути просто собою — дивною, гучною, з кривавою трояндою на шкарпетках і без страху минулого.