ЧАСТИНА П'ЯТА

В якій Лотар згадує розповідь Яна, та радіє, що вчасно залишив Грімволд. 

Хлопець виявився відмінним оповідачем. Ось історія, яку Лотар Муркхарт почув в ніч після бійки з незрозумілими зміненими потворами на темній вулиці Старого Грімволда. Капітан часто згадував той дивний вечір, й міркував, чи вірно він вчинив. ПО всьому виходило, що вірно. Перед очима Лотара поставала стара кімната, застелене ліжко і Ян, що лежав вдягнений на постелі, розкинувши руки й говорив, говорив, говорив.

Сонна хвороба з'явилась у місті давно. Й до цього часу ні хто не знав її справжню природу. Яну тоді було лише сім років. Рік тому у пожежі, що сталась через масові заворушення, спричинені появою ще одного Давнього Дому, загинули його батьки. Звичайно загиблих було значно більше, але для малого Яні все стислося у єдину, темну крапку, заповнену болем втрати, розпачем та сльозами. На щастя пам'ять, ніби зглянувшись, стерла майже всі спогади про ті страшні часи. 

Вогонь, крики та дим, гучні розмови незнайомих дорослих. Люди у темно-синій, поліцейській формі. Міцні руки та єдиний рідний голос тітки Аніели. Й рятівний сон, в який провалювався маленький Ян, який тоді ще вмів бачити сни. 

На відміну від загибелі батьків день, а якщо бути зовсім точними ніч, коли не стало тітоньки, Ян Рід пам'ятав дуже добре. Він прокинувся близько опівночі від незрозумілого, й тому ще більше страшного, відчуття біди, що кублом змій зав'язувалось в тугий вузол у самісінькій середині його маленьких грудей. В квартирі, тій самій у домі на вулиці Мулярів, було тихо. Лише вітер грався чомусь прочиненим вікном, а приміщенням линув, до цього невідомий хлопчику, запах сухої трави та далекого степового піску. 

За декілька подихів Яну перехопило сухістю горлянку, він закашлявся, не розуміючи, чи страшний сон навкруги, чи дивовижна реальність. Груди стискала невидима, холодна рука, слова застигали в горлі, і Ян пішов до кімнати тітоньки. Прочинив двері, в ніс з новою силою вдарило трав'янистими пахощами, а босих ніг торкнулось мілке пташине пір'я, яке незрозуміло як опинилось у зачиненій кімнаті. Місяць освітлював порожнє ліжко із зім'ятою ковдрою та чомусь вологою подушкою. 

Тітки не було ніде.

Квартира спорожніла.

Ян декілька разів обійшов оселю. Вмикав світло, кликав тітку, та все марно. Коли сльози скінчились, він спробував вмовити себе, що Аніела кудись пішла серед ночі. Могли ж бути у неї якісь дорослі справи. Хоча одяг та речі були на своїх місцях.

Повертатись до своєї кімнати ні сил не бажання Ян вже не мав. Сльози розмили відчуття жаху, невидима рука відпустила вузол в грудях. Кінцево договорившись з собою, що ранок все вирішить, він ліг на тітчину постіль, поклав голову на її подушку і миттєво провалився у безмежну, чорну порожнечу, що пахла сухою степовою травою. 

Падаючи невідомо куди Ян шкірою відчув мілкий пісок, що боляче вдарявся в тіло тисячами голочок, а вітер заспівав-заклацав щось невідомою мовою, від якої стало спокійно, наче від останньої колискової, що йому наспівувала колись, тепер мертва матуся.

Саме спогад про матір вивів Яна із заціпеніння. Тепер він стояв посеред нескінченного дикого степу. Босі ноги відчували пісок та колючки, що ховались у сухій траві. Вітер носив навколо хлопця мілке пташине пір'я, шипів великою змією, штовхав у спину. Ян рушив вперед, не розуміючи де він і що відбувається. У грудях знов заворушився, затягуючись вузлом, наче живий, клубок страху. Поле зору звузилося, як буває тільки уві сні, і хлопчик бачив чітко лише на декілька кроків навколо себе. Далі реальність починала розпливатись, втрачаючи чіткість. 

“Який дивний, чудернацький сон” Подумав Ян, крокуючи степом.

Щось заворушилось попереду. Темна пляма поступово набувала чіткості й він зупинився. Сон переставав бути просто дивовижею. Зробив ще декілька непевних кроків та миттєво затулив собі рота обома руками, щоб не заволати. 

Тітка Аніела лежала на піску розкинувши руки та дивилась мертвими очима у похмуре небо. А навколо неї кружляла велика, темна хмара живої та не живої одночасно плоті, що ніби була складена з переплетіння безлічі рухливих кінцівок. Раз по раз від хмари відривались шматки чорного, швидко зникаючого, чи то диму, а може просто туману. Комашині, людські, звірині та зовсім вже незрозумілі кінцівки метушились, у постійному русі. З пальцями, кігтями, м'які та жорсткі. І всі вони, рухаючись та не зупиняючись ні на мить, торкались тіла мертвої тітоньки. З кожним дотиком Аніела ставала все прозорішою та прозорішою. 

Танок потвори пришвидшувався. 

Дотик, іще, іще. 

Мить, і жадібні кінцівки зашкребли по піску, ухопили суху траву, швидко роздерли на шмаття гніздо якогось мілкого степового птаха.

Тіла Аніели, як і її самої, більше не існувало.

Ян стояв, все ще затуливши собі рота. Усе, що коїлось навкруги, не могло бути просто сном. Але він всім єством молився єдиному Богу, якого шанувала тітка, що б весь цей жах виявився лише нічним страхіттям. 

Хмара миттєво зупинилась, кінцівки завмерли, потім синхронно потягнулись до Яна, вказуючи на свою наступну жертву сотнями різноманітних пальців. Хлопець позадкував, розвернувся й кинувся бігти степом, не розрізняючи напрямку. 

“Тільки б втекти! Сон, сон, сон! Такого не може, не повинно бути!” Волав Ян на бігу, сам до себе, доки не перечепився за сухе коріння, та сплутані жмутки трави, й не полетів обличчям у пісок.     

Перевернувся, спльовуючи, лише для того, щоб побачити, як страхітлива хмара нависає над ним, темним, рухливим місивом. Жахливі кінцівки тягнуться, торкаються, обмацують, і з кожним дотиком сили покидають маленьке тіло. Все сильніше, до нудоти, пахло сухими степовими травами. А от болю не було зовсім. Тільки абсолютне відчуття того, що за мить тебе не стане. Не буде більше хлопчика Яна, його поглине нескінчений степ, та єдиний мешканець цього місця - стара, як світ, потвора з безліччю кінцівок.