ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

В якій розмовляють двоє, 

Але слухає здебільшого Лотар.

Коли вони опинились у кімнаті Яна, він широко відкрив вікно та визирнув на по нічному порожню вулицю Мулярів. Місця, де сталась бійка, звідси було не видно.

Пахощі сухої трави та піску увірвались до кімнати разом зі степовим вітром. З другого поверху не було помітно, але бруківкою летіло мілке пташине пір'я. Дво- та триповерхові будинки навпроти тонули у темряві, ніде не горіло жодного вікна. 

Яна повільно відпускала гарячка сутички. Звично почала боліти голова. Біль поверталась, збиваючи концентрацію. Пігулки анестетика, що чекали на столику, поруч з ліжком, пити не хотілось. До всього вони діяли все гірше та гірше. 

— Дякую за допомогу! Ви вдало опинились поруч в цю невеселу ніч! — хлопець простяг руку темнобородому чоловіку, стягуючи тонкі шкіряні рукавички, — Ян Рід, кращий несплячий Грімволда, до ваших послуг!

Чоловік всміхнувся, відповідаючи міцним стисканням рук. 

— Капітан Лотар Муркхарт, — Промовив чолов'яга, розстібаючи шкірянку, та вмощуючись зручніше, — Я довгі десятиліття не був у Грімволді. тому я відчуваю що потрапив сюди, як морському дракону в пащеку, й не розумію що відбувається, про що ти говориш, і хто такі несплячі?   

Ян здивовано зиркнув на гостя. Потім дістав з кишені пакунок, що віддав йому Патрік. Розгорнув, із посмішкою вивчаючи вміст. Прозорий пакетик з всього однією, червоною пігулкою, задоволено поклав до кишені. 

— Ви допомогли мені, тепер я відчуваю себе у боргу! А я ненавиджу бути винним! Але, особливо віддячити мені нема чим. Й часу не так вже багато. Хіба що, можу вас пригостити, й розказати все що зможу, про стан справ у Грімволді. 

— Ну що ж, пригощай! — Лотар всміхнувся, машинально поправляючи медальйон на грудях, — Й давай на ти, хлопче! Не люблю я церемонії, особливо після бійки.  

Яну такий підхід сподобався. Він взяв до рук оздоблений зеленою міддю портсигар. З нього дві цигарки. Простяг одну гостеві. Декілька разів клацнув масивною, гасовою запальничкою, підкурюючи. Потім затягнувся, та випустив у стелю струмінь зеленуватого диму, й почав говорити. 

Він давно звик тримати купу власних проблем при собі, й був щасливий, що випадково знайшов слухача, якому все цікаво, та в новину. Від наркотику, що ховався у звичайній на вигляд цигарці, біль, злякавшись відступив, а в голові стало спокійно та порожньо. Саме те для гарної оповіді.  

Докуривши Ян замовчав. Загасив недопалок у важкій, майже повній, з білого каменю, попільниці, розкинув руки та впав на застелену постіль. Тілом бігали голочки, а в порожнечі, яку лишив біль, почали народжуватись кольорові образи та видіння. 

— Звичайно він би не мав зі мною справи, — Ян як раз дійшов до нічного дзвінка речника, виливаючи через розмову з капітаном, всю накопичену злобу, — Ох, цей пан Волдо! Виродок, що облизує Давніх, як вірний пес. Він всього лише служка, хоч й називає себе Речником. 

— Нічого собі, у вас тут справи, — Лотар присвиснув. 

Його цигарка давно згасла, але міцний капітан майже не відчував впливу незнайомої речовини.

— Так справи у нас, давнім під сто хвостів! А коли почали з'являтись ті, що вірять у Сплячего у Степу, ще й отримують краплі його сили, стало зовсім не весело!

Капітан кивав, розслабляючись. Відгомін бійки все ж давався в знаки. А може, нарешті, почала діяти цигарка.  

— Слухай, Лотаре, може статись так, що я скоро відключусь. Я не сплю, у твоєму розумінні, але ось такі штуки зі мною бувають. За мене не бійся, сиди скільки треба, але тобі краще звалити, до приїзду Речника.   

Лотар кивнув розуміючи. Йому дійсно не хотілось перетинатись із представником одного з найвпливовіших давніх домів. 

— Слухай друже, те, що я тобі допоміг, дрібниця. Щасливий збіг обставин. Я взагалі йшов навмання, й міг би обрати інший провулок. Але я бачу, у тебе купа проблем, й твоя війна, це вже не дрібнички. — Ян з подивом дивився на капітана, не розуміючи, до чого той веде. — Й чомусь, я хочу допомогти тобі по справжньому. Не знаю, що саме передав тобі товариш, якого ти зустрічав на вулиці, але цього може не вистачити. Тому, ось, тримай.

Лотар витяг з підсумку невеличку скриньку та розкрив її. КІмнату заповнило лагідне тепле сяяння. На дні скриньки лежало з десяток яскравих, ніби золотим сонцем налитих кульок. капітан дістав одну, та простягнув її Яну.

— Це ікринка Золотої риби Уру. Вважай її заморськими ліками, або чимось таким. На кожного вона діє по своєму, на власний розсуд, так би мовити. Й мені здається, вона допоможе у твоїх справах. Нехай Ірріда, Матінка покровителька благословенних островів, допоможе тобі. В цій ікринці частка її сили. А ти бачив на що вона здатна, навіть в далені від дому.  

Ян рід миттєво посерйознішав, та подивився в золоте світло, що його випромінювала маленька кулька на його долоні. Потім кивнув, відкрив пакетик, що йому передав патрік, та додав золоту кульку до одинокої червоної пігулки.

— Дякую, дивний чужоземець, — промовив хлопець, і в його очах знов затанцювали бісики,— А тепер я спробую розповісти тобі, з чого ж все почалось.

Він відкинувся на ліжко й продовжив, звертаючись вже навіть не до Лотара. Здавалось що Ян говорив сам до себе, виливаючи накопичений біль та напругу. 

— Повір, я б теж не мав справи, а ні з Волдо, ні з його клятими хазяями. Дійсно, яка дрібниця. Усього-на-всього, коли дехто з всіма улюблених Давніх повертався у цей світ, спалахнув невеликий конфлікт, у якому, от халепа, загинули батьки одного зовсім маленького хлопчика, лишивши його на старіючу тітку.

Пальці Яна з силою стисли перекладину ліжка так, що зарипіло дерево. Лотар слухав мовчки. Схоже він зробив для цього дивного хлопця все, що міг.

— З того часу минуло дуже багато років.