ЧАСТИНА ПДРУГА

У якій Ян починає згадувати минуле. 

А нічний дзвінок не віщує нічого доброго.

Темрява прийшла в Грімволд зі степу. Поступово повзла вона з околиць, заповнюючи старі вулиці пахощами сухої трави та піску. Неспішно крокувала бруківкою площ, несучи у своїх кишенях лихих польових мишей та вологий подих далекого річища. Небо затягло хмаровинням, але дощу цієї ночі бути не могло. Вітер поніс спорожнілими провулками стародавнього Грімволда зламані гілочки пташиних гнізд та сіре, безпорадне пір'я. Ніч, степовою змією, брала владу у місті, а з нею приходив звичайний тепер жах. 

Ян дивився на порожню вулицю крізь бруднувате віконне скло та згадував своє дитинство. Не сказати, що пройшло аж занадто багато часу, але тоді все було інакшим.

“Яні, дитино, вечеряти йди! 

Кому кажу, Яні! 

Де цей чортів хлопчина! 

Яні, щоб ти вмер! 

Ти повинен гарно їсти, щоб бути здоровим! 

Яні, клята дитина, додому!” 

З пам'яті виринав голос тітки. Владний оклик, хрипкий від міцних цигарок, лунав з ґанку. Летів над потопаючим в зарості та сутінках подвір'ям старого дому, що й досі стояв на початку вулиці Мулярів, за два квартали від площі Трьох Ринків. Тоді великий зелений двір, в якому грались допізна, здавався безмrежним.

“Пані Аніело, ви знаєте, що ваш Яні сьогодні розбив шибку на другому поверсі?”

“Ой! Чортів син! Прости Боже світлий! Шибку! Яне! Додому!” 

Не такий вже й гучний голос сусідки губився у вигуках тітки. Поважного віку, але все ще міцної жінки, з войовничим поглядом сірих очей, та завжди непокірним, досі в'юнким, темним волоссям. Діти сміючись, ховались в кущах, не боячись ані гніву батьків, ані темряви. Дорослі ж спокійно, в голос, згадували Чорта та Бога. Яких, схоже, все ж таки, не існує.        

Спогад про події давнини розчинився у неприємному, металевому дзеленькоті важкого телефонного апарату, що висів у коридорі, поряд з вхідними дверима. Зникла з внутрішнього поля зору тітка Аніела, ще жива, така, якою її запам'ятав маленький Яні. Розлетілось темним пташиним пір'ям подвір'я дитинства й часи, коли люди не боялись з настанням ночі, поринаючи до сну, заплющувати очі.

Ян повільно, не вмикаючи світла, рушив на звук телефону. Пройшов темною кімнатою, ледь не перечепившись через полишені капці, та вийшов у довгий коридор. Підлога приємно холодила босі ступні. Минаючи, лагідно провів пальцями по зачинених дверях кімнати тітоньки. Телефон, продовжував дзвонити. Чоловік зупинився, увімкнув маленький, тьмяний світильник, й лише потім, навмисне знущаючись чеканням, підняв слухавку. Плямка теплого світла вихопила з темряви масивний телефонний апарат, із великим диском набору номера, та шматок стіни з записаними на шпалерах іменами й рядками цифр. Поряд з телефоном, на довгій мотузці, висів наполовину списаний олівець. 

— Альоу! — мовив Ян, але з динаміку лише ритмічно заклацало, зашипіло, далі почулось шарудіння лінії зв'язку та запала тиша. — Говоріть нормально! Я не володію мовою Давніх   

— Панннне Яннн, чудддово що ви вддддома, у цю клллляту ніччч! — Голос на тому кінці дроту лунав ніби з під води та сильно тягнув приголосні, від чого здавалось, що кожне слово дається співбесіднику із великими труднощами. — Їм потрібна Ваша допомога!

Ян притиснувся лобом до холодних шпалер поряд з телефоном. В потилиці почав народжуватись біль. Хвиля болючого тепла поповзла головою та звично вгніздилась, чіпляючись маленькими гострими кігтями, десь за очима.  

— Я не маю справ з Давніми! — вимовив Ян похмуро, чекаючи на реакцію.

— Вони знають. Але цього разу біда прийшла на поріг самого Бургомістра. — співбесідник так само продовжував розтягувати слова у найдивніших місцях, від чого слухати його було не приємно.

— Сонна хвороба - лише людське лихо. До чого тут Бургомістр? — Яна починали дратувати недомовки. 

Голова боліла все сильніше. Ще з вечора він відчув біду й чекав на дзвінок, але справа поверталась зовсім не так, як він міг собі уявити.  

— Ви експерт, та маєте рацію, пане Ян. Та зараз сліпий випадок доторкнувся і до Давніх. Як вам відомо, сонна пошесть поширюється не тільки на людей. Напівкровні теж у зоні ризику, й жереб випав доньці Бургомістра.

Почуте миттєво відірвало Яна від холодної стіни. Навіть біль, на єдину, але солодку мить, відпустила, ховаючи кігтики у м'яке тепле ніщо. 

“Оце так! Чутки, що плавають містом, виявились правдою.” — Мовчання у слухавці було гнітючим, але Яну на це було начхати, — “Те, що Давні мають не лише ділові зв'язки з людьми, а й більш тісні контакти, ні для кого не новина. Але, якщо ця розмова не безглуздий жарт, виходить, що Бургомістр лишив у живих плід одного із таких, мерзенних союзів”. 

— З ким я розмовляю? — обережно спитав Ян, відганяючи думки про втіхи Давніх як найдалі.

Чоловік вже здогадувався, яку відповідь отримає, але підтвердження не буде зайвим для подальшої розмови.

— Моє ім'я Волдо. Речник його величності Бургомістра. До ваших послуг.

Ян миттєво згадав високого, завжди затягнутого у сірий оксамит не молодого чоловіка з велетенськими, ніби риб'ячим очима, та численними слідами постійної близькості з Давніми. Бліда, майже прозора шкіра, сині набряклі вени на шиї та тонких руках. Таким він поставав на численних публічних виступах, коли оголошувались накази теперішнього правителя міста.