4

Свічки горіли нерівно.

Полум’я то витягувалось угору, то пригиналось, ніби реагуючи на щось невидиме.

Луна креслила останній символ крейдою на підлозі мотельної кімнати. Рука трохи тремтіла, але лінія вийшла чіткою.

— Це має спрацювати, — тихо сказала вона. — В теорії.

Сем, що стояв біля столу з відкритою книгою, фиркнув.

— Я ненавиджу слова “в теорії”. В нашій роботі це зазвичай означає “ми можемо всі померти”.

Луна сіла на п’яти й видихнула.

— Це не просто вигнання. Це прив’язка. Ми не виганяємо Михаїла з Діна силою… ми змушуємо його втратити контроль.

Сем підняв на неї очі.

— І що станеться з Діном?

Пауза затягнулась.

— Якщо він досі бореться… він зможе повернути тіло, — відповіла Луна. — Якщо ні…

Сем стиснув щелепу.

— Тоді ми знайдемо інший спосіб, — сказав він різко. — Бо варіант “втратити брата” мене не влаштовує.

Вона кивнула.

— Саме тому я тут.

Сем закрив книгу й підійшов до кола.

— Що тобі потрібно?

— Кров. Твоя. Моя. І…
Вона ковтнула.
— Його.

Сем насупився.

— В сенсі?

— Михаїл повинен добровільно зайти в коло, — тихо сказала вона. — Інакше це не спрацює.

— Архангел добровільно зайде в пастку? — Сем скептично хмикнув. — Звучить як план століття.

Луна подивилась на символи.

— Він прийде. Бо думає, що контролює ситуацію.
Пауза.
— Бо думає, що контролює мене.

Сем уважно подивився на неї.

— Ти розумієш, що він може спробувати використати це проти тебе?

— Уже використовує, — тихо відповіла вона.

В кімнаті раптом стало холодніше.

Свічки здригнулись.

Сем повільно повернув голову до дверей.

— Скажи, що це просто протяг, — пробурмотів він.

Луна вже знала.

— Він тут.

Полум’я всіх свічок одночасно витягнулось у високі язики.

І дверна ручка повільно повернулась сама.

Двері відчинились без звуку.

Михаїл увійшов повільно, наче не в кімнату, а на поле бою.

Його погляд одразу впав на символи на підлозі. На свічки. На книгу. На чашу з кров’ю.

Тиша стала важкою, як камінь.

— Отже… — тихо сказав він. — Це і є ваш план.

Сем підвівся першим, інстинктивно стаючи між ним і Луною.

— Не підходь ближче.

Михаїл навіть не глянув на нього.

Його очі були прикуті до Луни.

— Ти покликала мене… щоб замкнути.

Луна не відвела погляду.

— Я покликала тебе, щоб врятувати його.

На секунду в кімнаті ніби зникло повітря.

— Його, — повторив Михаїл тихо. — Не мене.

— Дін — не твій дім, — сказала вона. — І не твоя зброя.

Він зробив крок у кімнату.

Свічки спалахнули вище.

— Я дав йому силу. Дав йому шанс пережити те, що жодна людина не пережила б.

— Він не просив цього, — різко сказав Сем.

Михаїл перевів погляд на нього. Лише на мить.

І Сем відчув, як по шкірі пробіг холод.

— Люди рідко знають, що їм потрібно, — спокійно відповів архангел. — Саме тому світ тримається на нас.

Луна зробила крок вперед, виходячи з-за Сема.

— Світ тримається не на вас. Він тримається на виборі.

Він дивився на неї довго.
Надто довго.

— І це твій вибір? — тихо запитав він. — Зрадити мене?

— Це мій вибір не дозволити тобі зламати його життя, — відповіла вона.

Михаїл перевів погляд на коло.

— Ви думаєте, я зайду туди добровільно?

Сем хмикнув.

— Не думаю. Але ми спробуємо.

Тиша розтягнулась.

І раптом… Михаїл усміхнувся.

Не холодно.
Не жорстоко.

Майже сумно.

— Я прийшов, бо ти покликала, Луна, — сказав він тихо. — І я знав, що побачу це.

Він підняв очі на неї.

— Але ти не розумієш одного.

Крок.

Ще крок.

Він стояв уже на межі кола.

— Я не боюся пасток. Я боюся лише одного.

Пауза.

— Що коли ти попросиш мене піти… я справді піду.

Свічки затріщали.

Коло почало світитися слабким світлом.

Сем прошепотів:

— Луна… зараз або ніколи.

І всі чекали лише одного слова.

Луна зробила крок уперед.

Сем різко повернувся до неї.

— Луна, що ти…?

Але вона вже ступила в центр кола.

Світло символів під ногами ожило, тонке, мов дихання.

Вона підняла голову й подивилась прямо на Михаїла.

Без страху. Без вагань.

— Якщо зайдеш у коло… — тихо сказала вона, і голос прозвучав чітко в тиші кімнати, — дозволю себе поцілувати.

Сем завмер.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — прошепотів він.

Михаїл не рухався.

Жодного звуку. Жодного подиху.

Він дивився на неї так, ніби намагався прочитати її душу, шар за шаром.

— Ти торгуєшся з архангелом, — сказав він тихо.

— Ні, — відповіла вона. — Я даю тобі вибір.

Тиша затягнулась, густа, як дим.

— Ти думаєш, я настільки слабкий? — запитав він.

— Я знаю, що ти настільки сильний, що можеш відмовитись, — відповіла Луна. — Але я також знаю, що ти не хочеш.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке закляття.

Сем напружено стискав ніж.

— Луна, не треба…

Михаїл зробив крок.

Свічки здригнулись.

Він зупинився на самому краю кола.

— Один поцілунок, — тихо повторив він. — І ти думаєш, це варте ризику?

— Для тебе? — сказала вона. — Так.

Ще крок.

Його нога перетнула лінію символів.

Коло спалахнуло світлом.

Сем різко вдихнув.

— Пішло… пішло…!

Михаїл стояв всередині.

Пастка замкнулась.

Але він не дивився на символи.

Він дивився лише на Луну.

— Тепер твоя черга, — прошепотів він.

І вперше за весь час у його голосі не було влади.

Тільки очікування.

Світло кола пульсувало.