2

Ніч була занадто тиха.

Луна сиділа на капоті старої машини біля покинутої заправки, гортаючи сторінки книги. Символи не складались у закляття — лише у попередження.

Він прийшов без світла цього разу.

Просто з’явився поруч, наче був тут завжди.

— Ти навіть не здригнулась, — сказав голос Діна.

Луна не підняла очей.
— Я втомилась від твоїх ефектних появ.

— Це не для ефекту, — тихо відповів Михаїл. — Це щоб ти знала: від мене не втекти.

Вона закрила книгу.

— Я і не тікаю. Я шукаю спосіб тебе вигнати.

Він усміхнувся. Але цього разу усмішка була м’якшою. Небезпечніше м’якшою.

— Він бореться, знаєш, — сказав Михаїл. — Твій Дін. Він кричить, коли я поруч із тобою.

Її серце стиснулося.

— Бо це його тіло.

— Ні, — тихо відповів архангел. — Бо це ти.

Він підійшов ближче. Луна зіскочила з капота, але не відступила.

— Ти змінюєш рівновагу, Луна. Я створений для війни. Для наказів. Для кінця.
Пауза.
— Але коли я дивлюсь на тебе… я починаю хотіти вибору.

Вона нервово всміхнулась.
— Архангел, який хоче вибору. Це звучить як початок катастрофи.

— Це звучить як початок тебе, — сказав він.

Він простягнув руку, ніби перевіряючи, чи дозволить вона.
Цього разу він не торкнувся.

— Я можу відпустити світ, — прошепотів він. — Можу змінити долю. Можу стерти небеса.
Його голос став майже людським.
— Але не можу перестати приходити до тебе.

Луна ковтнула.

— Це не любов, Михаїле. Це нав’язливість.

— Для ангела різниці нема, — відповів він. — Є лише те, що сильніше за наказ.

І раптом його погляд змінився.

Ті самі очі… але інші.

— Луна… не слухай його… — прохрипів Дін.

Вона завмерла.

— Діне?

Він схопився за голову, ніби щось рвало його зсередини.

— Тікай… поки можеш…

Світло спалахнуло в його очах, золотом розрізавши темряву.

Михаїл повернув контроль.

— Бачиш? — тихо сказав він. — Навіть він знає: ти моя слабкість.

Луна повільно похитала головою.

— Ні. Я його шанс.

І вперше за весь час в очах архангела промайнув страх.

Рука Діна зависла в повітрі.

Пальці тремтіли, ніби він намагався дотягнутися до Луни… або відштовхнути щось невидиме.

— Луна… йди… — прохрипів він, і цього разу голос був справді його.

Вона зробила крок ближче.

— Ні. Я більше не тікаю.

Його очі знову спалахнули золотом.

Світ ніби затріщав — повітря навколо них стиснулося, мов перед грозою.

— Вперта, — тихо сказав Михаїл уже своїм холодним тоном. — Це в тобі мені й подобається.

— Ти не маєш права використовувати його, — прошепотіла Луна.

— Я маю право на все, — відповів архангел. — Але я обрав інше.

Він повільно опустив руку.

— Я міг би стерти твою пам’ять. Змусити тебе забути його. Забути страх. Забути біль.
Пауза.
— Залишити тільки мене.

Луна гірко усміхнулась.

— І ти досі не зрозумів?
Вона ступила ще ближче, майже впритул.
— Якщо ти це зробиш — це буду вже не я. А значить, ти втратиш саме те, що хочеш.

В його очах промайнуло щось темне. І щось… захоплене.

— Ти говориш до архангела, ніби він людина.

— Ні, — тихо сказала вона. — Я говорю до істоти, яка боїться відчути щось вперше.

Тиша впала між ними.

Десь у темряві загуркотів мотор.

Луна першою почула.

— Сем, — прошепотіла вона.

Михаїл ледь усміхнувся.

— Так. І тепер почнеться справжня війна за тебе.

Фари розрізали темряву.

І вперше Луна не знала, кого боїться більше — архангела… чи того, що він може стати.

Повітря ще тремтіло після його зникнення.

Ніби грім пролунав без звуку.

Луна дивилась у темряву, де ще секунду тому стояв Михаїл. Там залишилась тільки порожнеча… і холод.

Кроки по гравію пролунали позаду.

— Луна… — тихо сказав Сем.

Вона не встигла відповісти.

Його рука обережно лягла їй на плече.

Не різко. Не як мисливець.
Як брат, який боїться почути погану відповідь.

— Він щось зробив тобі? — запитав Сем, нахиляючись ближче, щоб заглянути їй в очі. — Ти поранена? Він торкався тебе?

Луна повільно похитала головою.

— Ні… не так.

Сем насупився.
— Що це означає “не так”?

Вона ковтнула.

— Він не намагався вбити мене.
Пауза.
— І це лякає більше.

Сем важко видихнув і на мить заплющив очі.

— Чудово. Просто чудово. Архангел, який має до тебе… що б це не було. Це саме те, чого нам бракувало.

Луна нарешті повернулась до нього повністю.

— Він бореться з Діном, Сем. Я бачила це. Чула його.

Сем завмер.

— Дін говорив?

— На секунду. Він сказав мені тікати.

Тиша впала між ними.

Сем провів рукою по обличчю, намагаючись зібратись.

— Значить, він ще там, — прошепотів він. — Значить, у нас ще є шанс.

Він знову глянув на Луну, і цього разу в його голосі було щось м’якше.

— Ти впевнена, що витримаєш це? Бо він повернеться. Архангели не відпускають те, що вважають своїм.

Луна ледь усміхнулась, але очі залишились темними.

— Я не його.

Сем кивнув.

— Добре. Бо якщо він спробує ще раз…
Він міцніше стиснув руків’я клинка.
— Цього разу я буду готовий.

Десь позаду двигун Імпали тихо гудів, мов нагадування, що ніч ще далеко не закінчилась.