Глава 20

Я сильно натиснув на кнопку дзвінка і не відпускав її секунд п'ять, нетерпляче чекаючи, поки мені відкриють двері. По дому рознісся жахливий не то дзвін, не то вереск, який просто неможливо було ігнорувати. Хіба що вдома нікого не було?! Адресою я не міг помилитися, все так, як сказав Денні: невеликий двоповерховий будиночок з охайним парканчиком, пофарбованим у білий колір. Я нервово озирнувся на те синє чудовисько, яким з горем навпіл зумів дістатися сюди. Треба ж було мені взяти саме цю подобу машини напрокат, та ще й господар запевнив мене, що кращого способу пересування по сільських дорогах годі й шукати. Можна було, звичайно, пошукати деінде подібні послуги, тільки ось о п'ятій ранку вибір у мене був невеликий. Чому так довго? Адже повинні ж були чути, як я під'їхав. Про те, що бабуся Лілі глуха, Деніел нічого не згадував. Коли я вже потягнувся до дзвінка вдруге, двері повільно зі скрипом відчинилися. У дверному отворі показалася приємна старенька з сивиною в волоссі та білим фартухом, зав'язаним спереду. Її рухливі синюватого відтінку очі на зморшкуватому обличчі уважно мене вивчали. Тепер мені стало зрозуміло, від кого успадкувала Ліліан цей глибокий насичений колір. Всі сумніви з приводу того, що я помилився будинком, зникли.

  - Слухаю Вас, молодий чоловіче, - промовила жінка похилого віку, допитливо піднявши брову.

  - Ви місіс Лоунел?  - запитав я, намагаючись зазирнути вглиб будинку.

  - Так і є. Чим можу допомогти? - поцікавилася вона.

  - Справа в тому, що я друг Вашої онучки, а мені дуже потрібно з нею поговорити. Скажіть, вона тут?

  - З чого це б їй бути тут?  - знизилася плечима старенька. - Вона вчиться зараз в Лос-Анджелесі. Так, нещодавно Лілі приїжджала на свята, але...

  Я вдивлявся в обличчя цієї жінки, намагаючись вловити хоча б натяк на брехню, але марно. Або вона говорила правду, або добре тримала себе в руках.  Чого не скажеш про мене.

  - Ви впевнені? - перепитав я, підвищуючи голос. Що ж мені тепер робити? Де Лілі? Різні думки носилися у мене в голові зі швидкістю звуку, і жодна з них не була обнадійливою.

  - Хлопче, я, звичайно, стара і вже погано бачу, але з мізками у мене все в порядку.

  Вона подивилася на мене зі співчуттям чи мені здалося? Щось тут не так. Я піймався за це припущення як потопаючий за соломинку.

  - Будь ласка, скажіть, що вона тут. Я розумію, Лілі сердиться на мене, але все не так… Гаразд, хоча б натякніть, де вона, - благав я. - Мені нічого не потрібно, тільки знати, що з нею все в порядку. Прошу Вас! Вона тут?

  Не знаю, що подіяло на місіс Лоунел, мольба в моєму голосі або ж відчай в очах, але важко зітхнувши, вона мовчки кивнула. Ніколи в житті я не відчував такого полегшення, як зараз. Ніби камінь з плечей впав, я міг тепер дихати на повні груди. З нею все в порядку, вона тут. Моя кохана тут! Від щастя я готовий був задушити в обіймах бабусю Лілі.

  - Вона не хоче мене бачити? - запитав я. Знову легкий кивок головою. - Що ж я розумію, - мої плечі опустилися від безвиході. - Чому вона не хоче вислухати мене? Все ж зовсім не так, як виглядало, - бурмотів я скоріше собі під ніс, ніж виразно говорив з місіс Лоунел.

  - Я тобі вірю, - раптом сказала вона. Я підняв на неї здивований погляд.  - Не знаю чому, але вірю. Дай їй час, синку.

  - Я Вам дуже вдячний, правда, - сказав я щиро.

  - Іди, - прошепотіла старенька, - дасть Бог все налагодитися.

  Спускаючись з ґанку і прямуючи до машини, я всім серцем вірив, що так і буде.

Через два дні після візиту Ніколаса я вирішила летіти назад в Лос-Анджелес. Більше пропускати навчання я не могла, до того ж, рано чи пізно, потрібно було подивитися йому в очі. Якби я не намагалася відтягнути цей момент, легше не стане. Коли Нік постукав у двері бабусиного будинку, мене охопила така паніка, що я не те, що говорити, а й бачити його не могла. Не хотіла слухати, як він буде виправдовуватися. Весь той час, поки він стояв на ґанку, я ховалася нагорі, затиснувши вуха руками, хоча навряд би щось почула.  Я боялася самої себе. Боялася, якщо знову почую цей глибокий оксамитовий голос, загляну в ці зелені очі, то не втримаюся і кинуся йому на шию, прощаючи все і назавжди втрачаючи свою гідність. Стану поряд з тими, хто, варто лише Ніку поманити пальчиком, принижено біжать до нього назад як вірні цуценята.

  Та ще й бабуся, зрадниця, перейшла на його бік: «Дитинко, вислухай його. Не можна рубати з плеча. Потрібно поговорити, з'ясувати все». Вона ж не знала його так, як я. Не бачила того, що я. Приїхавши до неї, я сподівалася заспокоїтися, не думати про це. Але при кожній нагоді, бабуся починала свою пісню спочатку, тим самим роз'ятрюючи ще свіжі рани.

  Додому я прибула десь під вечір. Хоча який дім? Дому у мене як раз і не було. Тихо відкривши квартиру, я увійшла до вітальні. Побачивши мене, Ешлі схопилася з дивану і помчала назустріч. Вона сильно обійняла мене, по її щоках текли сльози.

  - Ідіотка! Ти найбільша егоїстка в світі! - відсторонившись, прокричала вона. - Ти думала тільки про себе. А нам як було? Га? Коли ми обдзвонювали всі морги й лікарні… Ти подумала?

  - Ешлі, пробач мене. Будь ласка, пробач, - я ридала вже разом з нею.

  - Ми місця собі не знаходили, переживаючи. Накрутили собі бозна-чого.  Ця твоя записка, малюнок! - схлипувала Еш, змахуючи зі щік сльози. - Ти хоч знаєш, що ми подумали? Я похитала головою, повільно усвідомлюючи, що я накоїла своєю витівкою. Тепер до мене дійшло, що вони повинні були подумати. - Ешлі, пробач мені, - благала я, хапаючи її за руки. - Я не усвідомлювала що роблю. Коли я шукала аркуш паперу для записки, нічого не знайшлося підходящого. І я взяла малюнок, який зберігала під подушкою. Я, напевно, хотіла трохи покарати його, щоб він шкодував, що так вчинив.