Глава 7

Перший день навчання в Каліфорнійському університеті Лос-Анджелеса почався не дуже радісно.  Цьому сприяли не тільки мій поганий настрій, ось уже третій день, але й похмура погода. Сонце сховалося за хмарами і, здавалося, світ занурився в сірі сутінки. Можна було подумати - осінь заявляє свої права. А якщо до цього додати той факт, що ми з Ніколасом ще з ранку суботи майже не розмовляємо, крім як за обіднім столом, ради Еш, то вийде досить виразна картина про причини, які вплинули на мій сьогоднішній душевний стан. Спільна поїздка з Ніком в університет лише підсилювала все це. Навіть Ешлі з її оптимізмом і невгамовною енергією не змогла нас розворушити, щоб видавити хоча б слово з себе. Нашу мовчазність вона списала на небажання розлучатися з літом і перевагами, які воно так щедро дарує. Ми не стали її переконувати в  протилежному. Так простіше для нас, і спокійніше для неї.

  Мої думки щоразу поверталися до поцілунку, а потім і до його наслідків з усіма складнощами, що виплили з того. Ну як може дорослий двадцятирічний хлопець так по-ідіотськи себе вести, немов у дитячому садку.  Згадуючи останній тиждень, я вже не могла сказати напевно, як насправді до мене ставиться Нік.  Спочатку думала - ненавидить або ж відчуває сильну неприязнь. Але бували такі моменти, коли я сумнівалася в цьому: захистив від покидька, кинувся рятувати в воді, втішив, хоча й таким незвичайним способом, змушуючи мріяти про повторення. Як образливо! Адже я вважала, йому хотілося це зробити, а він, бачте, в експериментатори записався.  Ось це - неефективний засіб у разі нічних кошмарів або сліз, той - трохи кращий, а тут - стовідсоткова гарантія!  Нестерпна людина. В мені скипів праведний гнів і, намагаючись кудись його направити, я метнула злий погляд на об'єкт моєї внутрішньої пристрасної тиради і ... швидко опустила очі в підлогу, зробивши байдуже обличчя.  Нік пильно дивився на мене в дзеркало заднього виду. Я стала помічати таке за ним лише з недавніх пір, а саме з тієї злощасної ночі, проведеної разом. Його погляд пропалював мене наскрізь, ніби карав тільки за одне існування на землі, де він править світом, а я нікчемна комашка посміла плутатися у нього під ногами. Іноді я себе такою й відчувала, а часом - влада над ним перебувала в моїх руках. Як тоді, в лісі, після мого геройства з пірнанням. Останнє слово залишилося за мною. Я ще довго буду згадувати його приголомшену фізіономію.

  В'їхавши на стоянку, Нік знайшов вільне місце і припаркувався. Я вийшла з машини, і побачене вразило мене до глибини душі.  Тисячі студентів прямували в одну з перших будівель кампусу, Ройс Хол, який став символом УКЛА.  Побудований в 1929 році в романському стилі середньовічної Європи, він вражав своєю помпезністю і величчю. У Ройс Холі виступали Джордж Гершвін, Леонард Беренстайн і Елла Фітцджеральд. Там же давали публічні лекції для студентів Альберт Ейнштейн і Джон Кеннеді. Шість професорів університету отримали Нобелівську премію, і є один лауреат Філдсовської Премії.  І я буду тут вчитися!  Кілька років тому це викликало б у мене щенячий захват і дикі танці прямо на місці. Зараз же я міркувала про те, якби просто не заблукати серед приблизно сорока тисяч людей. Девіз цього закладу - латинське "Fiat Lux", що в перекладі означало "Хай буде світло", якого я, до речі, сьогодні ще не спостерігала!

  - Нічого!  Звикнеш, - перервала мої роздуми Ешлі, помітивши мій ступор.  Ніколас кривувато посміхнувся, вперше за три дні. І що його розвеселило? Я зробила крок вперед, не звертаючи уваги.

  - Пішли, пішли, - підганяла мене Еш.  - Он там, - вказала вона рукою на красиве дерево з розлогими гілками посеред величезної галявини, - ми, я маю на увазі всіх наших, - уточнила вона, - зазвичай, збираємося під час ланчу. Або в студентському кафетерії, якщо дощ. Я тобі все покажу.

  Подруга мало не бігла, тягнучи мене за собою і розповідаючи тутешні закони й правила, в той час як її братик лише поблажливо дивився на мене.  Ми пройшли парадний вхід з трьома арками і опинилися в просторому холі, де було так само гамірно, як у бджолиному вулику. Вир голосів, схвильованих вигуків та радісних викриків луною віддавався в моїх вухах. В Сан-Франциско теж немаленький університет, але порівнювати з цим - просто марно.  Як небо і земля, спало мені на думку.

  - Гаразд, Ніккі, - підвищила голос Ешлі, подивившись на красивий  ручний годинник, - зустрінемося пізніше.  Нам потрібно ще розклад забрати.  Нік вже було розвернувся в іншому напрямку, але зупинився, оскільки в цей момент хтось підлетів до мене ззаду, підхоплюючи за талію і відриваючи мої ноги від підлоги.

  - Лілі!  Очам своїм не вірю!  - пригорнув мене до себе високий молодий чоловік, глянув… і знову згріб в ведмежий оберемок так, що на кілька секунд я втратила можливість дихати.  Ніздрі заповнив такий рідний приємний запах.

Я стояв і мовчки спостерігав, як якийсь клоун, що з'явився нізвідки, лапав своїми граблями Ліліан. Якби він не вигукнув її ім'я, я б уже кинувся на нього з кулаками.  Ну, відверто кажучи, не зовсім клоун, критично оцінив я його.  Досить симпатичний чорнявий хлопець з підсушеним накачаним тілом, той тип, біля ніг якого зазвичай дівчата штабелями вкладаються. Він чимось нагадував Сильвестра Сталлоне в молодості. Проте для мене це не мало аж ніякого значення, бо він вже мене дратував!

  - Боже мій! Денні! - обличчя Ліліан засвітилося щирою посмішкою.  - Але як?  Де?  Скільки ми не бачилися ?!  - сипалися питання.

  Я мимоволі позаздрив цьому хлопцю. Заздрість - огидне відчуття, яке безцеремонно забралося до мене в серце, і оселилося там. Такої посмішки в Ліліан я ще не бачив. Здавалося, вона здатна зігріти навіть у найлютіший мороз. І адресована не мені!  А з якого дива вона повинна призначатися моїй "скромній" персоні? Чим я заслужив? Тим, що повівся як останній боягуз, втікши в кущі.  Коли Лілі заявила, що поцілувавши, я просто пожалів, так би мовити, бідну сирітку, я навіть не став переконувати її в протилежному. Що мені хотілося це зробити понад усе в світі, а її нічне жахіття просто привід! Що провів пів ночі без сну, боючись, як би не накинутися на неї, сонну й піддатливу, і не зробити своєю. Але ж так вчинити було легше, ніж зізнатися у власній слабкості.