Розділ 15

Аурелія

Я не знала, скільки часу минуло відтоді, як Ізабелла залишила мене саму. За високими вікнами Ноктарії, як і раніше, панувала ніч, але тепер її небо прикрашали тисячі золотих зірок.

Ізабелла пообіцяла знайти спосіб розірвати мій шлюб із Каліаном. Вона згадувала давні обітниці, магічні зв'язки та записи в бібліотеках, проте я майже не слухала. Думка про те, що одного дня перестану бути його дружиною, приносила водночас полегшення й нестерпний біль.

Я досі не розуміла, як чоловік, якому довіряла століттями, зміг так легко мене зрадити. Ми ділили корону, обов'язки, ложе й ціле життя. Я знала кожну його звичку, кожен погляд і дотик. Принаймні так мені здавалося.

Тепер я сумнівалася, чи взагалі знала того, за кого вийшла заміж.

Я заплющила очі, але замість холодного обличчя Каліана, яке запам'ятала в останній день у Мінарісі, побачила інше — ніжне, усміхнене. Те, яке колись покохала.

І від цього стало ще болючіше.

Не витримавши власних думок, я відкинула ковдру й підвелася. Мені конче потрібно було чимось зайнятися.

Покої належали Морфіусу, тому знайти тут жіночий одяг я й не сподівалася. Відчинивши велику шафу з чорного дерева, я побачила бездоганно впорядковані ряди темних сорочок, камзолів і плащів. Дивно, адже сам король Ночі зовсім не справляв враження чоловіка, якого хвилювали такі дрібниці.

Мою увагу привернув довгий чорний плащ, розшитий химерними променями та чорними трояндами. Я зняла його з вішалки й накинула поверх нічної сорочки. М'яка тканина огорнула плечі, а знайомий аромат вологої деревини, диму й прохолодного нічного повітря змусив завмерти.

Так пахло в моїх снах.

Перед очима промайнув чоловічий силует. Срібні очі, простягнута серед темряви рука...

Мітка на зап'ястку спалахнула фіолетовим світлом. Із неї потягнулися тонкі тіні, обережно обвиваючи мої пальці й плечі. Я затамувала подих, очікуючи звичного страху, але натомість відчула приємну прохолоду. Магія більше не здавалася чужою. Вона була частиною мене, і моє тіло охоче її приймало.

Я мимоволі всміхнулася.

Проходячи повз дзеркало, я раптом зупинилася.

Зміни виявилися значно помітнішими, ніж я уявляла. Світлі медові пасма тепер хаотично перепліталися з темно-каштановими, шкіра стала блідішою, набувши ледь помітного сяйва. Але найбільше мене вразили очі. Навколо золотистих райдужок проступили чіткі фіолетові обідки.

Я торкнулася щоки й нахилилася ближче до дзеркала.

— Невже це справді я? — прошепотіла до свого відображення.

У двері тихо постукали.

— Увійдіть.

На порозі з'явилася молода служниця з темним волоссям, заплетеним у довгу косу. Побачивши мене біля дзеркала, вона поспішила вклонитися.

— Ваша Величносте, пробачте, я прийшла дізнатися, чи не бажаєте ви чогось...

Вона підвела голову й раптом замовкла. Її очі розширилися, а погляд кілька разів ковзнув від мого обличчя до чорного плаща на плечах. Здавалося, дівчина побачила привида. Особливо довго вона дивилася на вишиті чорні троянди й химерні промені, що перепліталися на темній тканині.

— Щось не так? — запитала я, мимоволі озирнувшись.

— Ні, Ваша Величносте! Зовсім ні! Просто... — Вона знову поглянула на плащ і поспішно опустила очі. — Його Величність на засіданні Ради. Він наказав негайно повідомити, щойно ви прокинетеся.

— Не потрібно. Я лише трохи прогуляюся. Хоча... — Я замислилася, а тоді несподівано для самої себе всміхнулася. — Принеси мені вина, будь ласка.

Служниця кліпнула.

— Вина, Ваша Величносте?

— Так. Червоного. Бажано смачного.

— Звичайно.

Вона зникла за дверима так швидко, ніби я попросила її принести голову дракона, а не звичайний келих вина.

За кілька хвилин дівчина повернулася зі срібною тацею, на якій стояли кришталевий келих і невеликий графин. Я подякувала їй, узяла келих і зробила ковток.

А потім ще один. І ще. Не встигла я отямитися, як келих спорожнів.

Я здивовано подивилася на нього.

Боги, Ауреліє, що ти робиш?

Зазвичай я дозволяла собі лише кілька ковтків під час королівських прийомів. Завжди потрібно було зберігати ясність думок, усміхатися потрібним людям, пам'ятати імена послів і стежити, щоб жодне необережне слово не стало приводом для чергової політичної суперечки. Навіть на власному весіллі я випила менше, ніж щойно.

Але зараз я не була на прийомі. 

Я була жінкою, яку зрадив чоловік. І, здається, мала повне право хоча б одного вечора дозволити собі маленьку гріховність.

Хоча який тут вечір, якщо в Ноктарії завжди ніч?

Ця думка чомусь видалася мені неймовірно кумедною. Я тихо засміялася й налила собі ще вина.

— Ваша Величносте, можливо, принести щось поїсти? — обережно запропонувала служниця.

— Ні, дякую. Вино чудове. Передай мою вдячність тому, хто його виготовив.

Дівчина ледь стримала усмішку, вклонилася й залишила мене саму.

Другий келих я пила повільніше. Приємне тепло розливалося тілом, розслаблюючи плечі й трохи притуплюючи біль, який не відпускав мене відтоді, як я повернулася з Мінарісу.

Звичайно, Каліан нікуди не зник із моїх думок. Я все ще пам'ятала його усмішку, його руки, його голос. Але вперше ці спогади не змусили мене негайно розплакатися.

Я допила вино, поставила келих і рішуче вийшла в коридор і повільно рушила до сходів. Палац Ноктарії був тихим, але не порожнім. Десь далеко лунали голоси, за дверима чувся сміх, а срібні світильники м'яко освітлювали чорний мармур. Тіні ковзали вздовж стін, і тепер я відчувала їхню присутність так виразно, ніби вони були живими.

Я зупинилася біля однієї з колон і простягнула руку. Тінь біля її основи ледь ворухнулася, потягнувшись до моїх пальців. Від несподіванки я відсмикнула долоню, і вона миттєво повернулася на місце.

Цікаво.

Я спробувала ще раз, але цього разу тінь залишилася нерухомою.