Розділ 92

Розділ 92: Коли все зникає

Світло продовжувало текти з них, наповнюючи Пустоту.

Але Пустота не здавалася.
Вона була старшою за час, старшою за реальність. І вона знала, як виживати.

Раптом атака змінилася.

Замість того щоб поглинати їхнє існування зовні, Пустота увійшла всередину.

Ліан відчув, як щось холодне і порожнє проникло в його свідомість. Не через магічний захист — воно обійшло його. Прямо в саме ядро його сутності.

І почало шепотіти.

Не словами — концептами. Ідеями, що з’являлися ніби його власні думки.

— Навіщо ти це робиш?
— Ти віддаєш усе. За що? За світи, які ніколи не знатимуть твого імені?
— Вона не варта цього. Ніхто не вартий цього.

Ліан стиснув зуби, намагаючись ігнорувати голос.

— Це не правда, — прошепотів він. — Вона варта всього.

Але голос продовжував:

— Дивись глибше. Подивися на неї справді.

І раптом Ліан побачив.

Не очима. Свідомістю.

Він побачив Талірею таку, якою вона була до нього: самотню богиню, що виконувала обов’язок століттями. Холодну. Відсторонену. Без емоцій.

— Це вона справжня. Та, що використала тебе. Що змусила пожертвувати своїм смертним життям заради неї.

— Ні, — прошепотів Ліан, але сумнів закрався в його серце. — Вона не така…

— Вона богиня. А ти був смертним. Навіть зараз ти просто інструмент для неї. Засіб досягти мети.

Ліан відчув, як їхній зв’язок починає слабшати. Його магія відсувалася від Таліреї, створюючи крихітний простір між ними.

І в той самий момент Талірея відчула своє.

Пустота увійшла і в її свідомість, шепочучи свої отруйні ідеї:

Він страждає через тебе.
Подивися, що ти зробила з ним. Ти забрала його смертне життя. Його друзів. Його майбутнє.
А тепер ти забираєш саме його існування.

Талірея побачила спогади — Ліана, що був щасливим смертним до зустрічі з нею. Простим, але задоволеним життям.

Він був би щасливішим без тебе. Він прожив би довге життя. Мав би сім’ю. Помер би старим, в оточенні онуків.
А замість цього ти перетворила його на бога. Втягнула у битви. І тепер ведеш на смерть.

— Ні… — прошепотіла Талірея, сльози текли по щоках. — Я не хотіла…

— Але ти зробила. І тепер він зникне. Через тебе. Назавжди.

Їхній зв’язок слабшав. Золото і срібло, що були так тісно переплетені, почали розділятися.

Світло, що наповнювало Пустоту, почало згасати.

Пустота відчула це і посилилася:

«Бачите? Навіть найсильніша любов має тріщини. Страх. Провину. Сумніви».

Ліан і Талірея стояли, усе ще тримаючись за руки, але їхні очі були заплющені — кожен боровся зі своїми демонами.

«Відпустіть один одного. Це полегшить біль. Ви просто… перестанете існувати. Без страждань. Без провини».

Пальці Ліана почали розтискатися.

Пальці Таліреї — теж.

Їхні руки починали розходитися.

І раптом їхні кільця спалахнули.

Не так, як раніше. Сильніше. Яскравіше. Болючіше.

І крізь спалах Ліан почув голос. Не Пустоти — Таліреї.

Справжній голос. Той, що йшов від самого серця їхнього зв’язку.

«Ліане… не слухай її… пам’ятаєш… нашу клятву?»

Спогад прорвався крізь шепоти Пустоти.

Їхня остання ніч. Кільця. Обіцянки.

«Назавжди разом. Що б не сталося. Які б страхи не атакували нас».

Ліан відкрив очі й побачив справжню Талірею.

Не ту, що Пустота показувала йому, а справжню.

Богиню, що плакала в його обіймах, коли боялася його втратити.

Ту, що сміялася з ним під їхнім деревом.

Ту, що віддавала своє існування зараз, щоб урятувати світи.

— Таліреє! — крикнув він, стискаючи її руку так міцно, що аж боляче.

Талірея теж відкрила очі — і в них він побачив той самий момент розуміння.

Вона бачила не смертного, життя якого вона зруйнувала, а чоловіка, що став богом з власної волі. Що обрав її. Знову і знову. У кожному випробуванні.

— Ліане! — закричала вона, притягаючи його ближче.

Їхні чола зіткнулися, і магія вибухнула між ними з подвоєною силою.

— Ти не зруйнувала моє життя, — твердо сказав Ліан, дивлячись їй просто в очі. — Ти дала мені життя, варте того, щоб жити. Кожна секунда з тобою — варта тисячі років без тебе.

Талірея плакала, але усміхалася.

— А ти не страждаєш через мене. Ти обираєш. Так само як я обираю. — Вона поцілувала його. — Ми обираємо разом. Завжди.

Їхній зв’язок відновився. Не просто відновився — став сильнішим.
Золото і срібло злилися так глибоко, що вже неможливо було знайти межу.

Світло спалахнуло знову — яскравіше, ніж будь-коли.

Пустота відчула це і… затремтіла.

«Як? Я показала вам правду. Ваші страхи. Ваші сумніви».

Ліан і Талірея стояли разом, їхні тіла так близько, що здавалися однією постаттю.

— Ти показала нам лише половину правди, — сказав Ліан. — Страхи реальні. Сумніви реальні. Але любов — реальніша.

Талірея кивнула.

— Ми не ідеальні. Ми боїмося. Сумніваємося. Іноді не впевнені. — Вона стиснула його руку. — Але ми обираємо одне одного. Знову і знову. Це робить нашу любов справжньою. Не ілюзією. Не фантазією. Реальністю.

Світло почало текти знову, але тепер воно було іншим. Не просто чистою енергією, а чимось глибшим.

Це було світло вибору — свідомого рішення любити, навіть коли страшно. Навіть коли сумніваєшся. Навіть коли все руйнується.

І Пустота не могла протистояти цьому.

Бо вона розуміла лише відсутність. Вона не розуміла вибір.

«Ви… ви інші», — прошепотіла вона, і вперше в її голосі було щось схоже на подив.
«Ваша любов… вона не просто емоція. Це… рішення. Знову і знову».

Світло торкнулося Пустоти, і там, де вони зустрілися, почало відбуватися щось неймовірне.

Порожнеча починала наповнюватися. Не просто існуванням, а можливістю. Потенціалом.